Згодом я зустріла цього «поета», здається, на якомусь пленумі якоїсь творчої спілки, але вже в іншій ролі і під іншим прізвищем. Цікаво, під яким прізвищем супроводжувала нас, радянських письменників, юна перекладачка? Не пригадаю ніяк…
Тим часом пані Юрчишин-Вейс, задоволена високою оцінкою Полятицького її роману, встала, подякувала гостям за прихильність до її творчості і запросила до вечері, знову виокремивши мене тим, що особисто попідручки підвела до столу.
Звичайно, я не втрималася, щоб не запитала, чому пані з патріотичної української діаспори написала роман про Булгакова, а не, приміром, про Винниченка чи Олену Телігу, на що та, не моргнувши, відповіла, що «дужє шєнує його творчість».
І раптом… я забула про все: про вечірку, політику, пані Вейс… Серце, бідне моє серце, тріпнулося, як пташина, і занили-закровоточили старі рани… А очі… очам знову, як колись давно, заступив білий світ статний, красивий, ще молодий мужчина з посрібленою раннім інеєм головою. Він стояв навпроти… Ох Остапе, Остапе… Хотіла тебе обминути, але… Ох, цей Розум, забрав в мене розум…
О, Олександро! Кілька разів прозорий погляд Остапа черкнув, мов скалкою криги, по твоєму серці і… не впізнавши, пішов ласо пастися по барвистому квітнику пані Вейс, напевно, шукаючи не позаторішнього сухого бадилля, а свіжу троянду…
Зловила себе на тому, що ревниво біжу очима слідом за його поглядом, зупиняючись на кожному «попутному» жіночому обличчі, обдивляюся, цинічно-панічно оцінюю його, і нічого достойного, вартого нас, таких красивих, таких мачччо, не знаходжу… Аякже, хоч ми й побиті міллю, але ще є, о, є ще порох в порохівницях! І в калитці ще дзенькоче гріш, щербатий, але на каву в забігайлівці якогось підземного переходу (ах, як це амурно-гламурно!) вистачить! Овва! Схоже, на нас, «красивих і молодящихся», ще й режисера колись відомого — ці літературні курочки, ці писучки-несучки клюнули! Авжеж, і першою та сама «бульварна відьмочка», що вже двадцять поспіль років грає роль незайманої романтичної юнки. Дивись, як очима навстріч заграла: тьотка не проти зняти фільм за своєю еротичною галіматнею. Що ж, і ми, такий талановитий, але не затребуваний, не проти такого творчого тандему, бодай на тиждень, бо навряд чи знайдеться якийсь дурень, щоб втелющив у наш проект свої чесно вкрадені гроші. Хоча ми сюди заявилися не ради флірту з бульварними відьмами, а тільки заради пані Юрчишин-Вейс. От чий роман нам би палко хотілося екранізувати, звичайно, за гроші її мільйонера… А досвіду в нас, як робити кар’єру за рахунок рогатих можновладних мужів, — хоч відбавляй!
Що було далі, не бажала знати! О! Олександро, ти ж завжди була вище юрби, навіть творчої. Тож розправ плечі, виструнчи остеохондрозний хребет — і гордо й незалежно паняй звідси по-англійськи.
Так і зробила. Не прощаючись і намагаючись бути не помітною, неспішно (хоч хотілося бігти!), пішла до виходу. Тікала від спогадів, запаморочливих спогадів, тікала від цього ще такого красивого, ще такого молодого чоловіка, і кров крапотіла з бідного серця, застигаючи на паркетах салону пані Юрчишин-Вейс червоними коралями, бо не бажала, не бажала, щоб він бачив мене такою… ой не літньою, ой не осінньою, а зимово-зимною жінкою, бо… воліла зостатися в пам’яті коханого… колись коханого, молодою і гарною, серпнево-спекотною, жаданою…
Але мою спробу втечі помітили. Пані Вейс вартувало лишень підняти здивовано брови, як напереріз мені кинулася Хівря. Зашипіла:
— Ти куди — назад! Це тобі не Англія. Америці треба відробляти по повній програмі! А тепер усміхнися господині і ходімо жерти! — І силоміць поволокла до фуршетного стола.
Що ж, дуже милозвучно у цих світських левиць називалися світські вечірки з фуршетом — «жерти»! Знаючи, що опиратися нахрапистій Хевроні даремно, змирилася. Тим більше, мала підозру, що Хівря «пасла» мене, як я Остапа, а тепер хотіла ще й випитати, яке враження і що я думаю, себто отримати вичерпну інформацію, щоби сьогодні відзвітувати пані Вейс, а завтра цитувати мене на якомусь іншому «рауті», або пліткувати в будуарі іншої закордонної мадам, заробляючи собі право на дармовий фуршет у якомусь іншому салоні… А після всього цього… лізтиме до мене цілуватися?! Бидло бидлом! Але, о, Олександро, писок їй бити сьогодні не будемо. Почекаємо слушної нагоди. А поки що дякуй посестрі за ініційований нею «виїзд у світ» — вголос, а подумки — за безкоштовну інформацію про це задзеркалля, і — жуй канапки, чекаючи, коли після п’ятої чарки Хаврона втратить пильність.
На щастя, це сталося після третьої, і, вислизнувши з ослаблених лабет Хаврони, я все ж таки по- англійськи покинула американське фуршетне застіллям, разом із захмелілим, галасливим бомондом і тверезою, небагатослівною хазяйкою, як мені здалося, трохи розчарованою Хівриним подарунком, тобто мною. Отож, перепрошую, пані, що не вийшло сенсації. Мені самій щиро шкода, що я не монстр і не динозавр-комуняка, а проста хворовита жінка, з якою ви мали честь бути давно знайомою. Але про це — ні слова…
Та все ж гостинна господиня помітила мою втечу, бо слідом за мною у передпокій вийшла Ірен і, мило усміхаючись, за п’ятнадцять хвилин довезла додому живу і неушкоджену.
Не вмикаючи світла, пробралася тихо, щоб не розбудити Станіслава, у свою спальню. А потому довго не могла заснути, думала про те, що побувала одночасно у двох паралельних світах. Адже минуле — теж своєрідне позасвіття… Ох, не варто, не варто туди вертатися… І ворушити спомини не варто… А ще більше — показуватись на очі колишнім коханим через стільки літ. Не може бути, щоб Остап не впізнав мене… Думаю, що й по телевізору бачив… Невже я стала така… стара, що посоромився признаватися до мене при людях?..
Щоб хоч трішки заспокоїти розворушений спогадами біль, «перемкнулася» на салон загадкової пані Христини Юрчишин-Вейс. Згадувала кожне обличчя, кожен погляд, кожне почуте слово, надто плітки про себе тих двох… Скільки за один день… подряпин, несподіваних підніжок і навіть підступних ударів… Н-да… Хотіла би я спитати тебе, о, Олександро, чи варто платити здоров’ям за нові враження та інформацію, навіть коли вони про паралельні світи? Цікаво, що скаже на це Лора? Чогось мені здається, що її душечка теж там витала… А чом би й ні? Якщо вона приходить запросто до мене, то чом би їй не відвідувати світські раути чи літературні тусівки в «Павіані»? До речі, свого мільйонера пані Вейс так і не показала гостям…
…Заснула під ранок. Розбудив, як це часто буває, телефонний дзвінок. Дзвонила, звичайно, Хаврона. Але замість того, щоб випитувати враження про вчорашню тусню, щось заблемботіла-залопотіла, та так пристрасно-схвильовано, що єдиним словом, яке я зрозуміла з її знервованого лементу, і то тільки тому, що вона його часто повторювала, було — «премія».
Яка? Кому? За що? Але ліпше би я не допитувалась. Те, що почула від Зої, було настільки безглуздо цинічне, що досі не можу знайти йому назви! Тим паче — пояснення. Мене всю аж перевернуло від обурення і безсилої люті!
— Лоро, ти чуєш? Де ти, чортова дівко? Чи ти хочеш, аби я луснула від злості?! Агов! Ти чуєш? Чуєш! Ні, ти чуєш: отой твій останній коханий, той облізлий слимак, котрий спав з тобою, жив-пив за твої гроші, щоб на тебе ж доносити, так от він, виявляється, ні більше — ні менше, очолює журі щойно заснованої літературної премії імені… кого б ти думала?! Ніколи в житті чи то пак у своїй вічності не здогадаєшся! Здогадуєшся? Мого імені?! Та ти що?! Не сміши! Тво-го! Твого імені, Лоро! Певно, мої стіни таки мають «ушки-підслушки», Лоро! Бо не встигла я зажуритися, що тебе забули, як вони, всюдисущі, заснували премію імені Лариси Орленко! Ну, як тобі? Тобі ба-а-айдуже??? Тю! Як може бути тобі байдуже, коли ця скотина, яка продавала тебе, споювала, перекривала тобі кисень, тепер твоїм іменем відмиває своє минуле! Самореабілітується! І буде нею реабілітувати собі подібних! Що-що ти кажеш? Спокутує гріхи? Кається?! Тоді, коли так, — хай мене при житті канонізують! Бо проти цього покидька я — свята мучениця!
Ах, кожен має право на покуту?! Можливо! Тільки не цей гад! А якщо ви там, на Небі, чи де, так вважаєте, то вибачай, нащо нам, цим, що на землі, таке Небо?! І ви там — для чого? Коли ви… там… зібралися усі такі… всепрощенні, то я справді волію горіти в пеклі! А тебе — бачити не хочу! Іди к чорту! Ти така ж лукава і жадна слави, як і вони! А я, от хрест святий, їх передушила б і з того світу, якби вони посміли спекулювати моїм іменем, прикривати моєю честю свої голі срамні місця!
— Але ж це ти його спровокувала, Саню!
