Сестра моєї самотності

— Ах, так ти тут?! Спокійно слухаєш, як я репетую, і чекаєш, коли лопну від благородного гніву?! Так… зачекай, що ти сказала? Я його спровокувала?! Чим?

— Ти подала йому ідею. З передмовою… Розумієш?

— Чорт! Авжеж… Тепер розумію! Я, не бажаючи того, його попередила! Ах ти ж… бестіарій бестій! Думала його перехитрити, а він перехитрив мене! Просто я забула, з ким маю справу! Ох і школа, ох і вишкіл! Як там: «щоб знищити ініціативу, треба її очолити»! Щоб уникнути людського поголосу, треба вчасно запустити дезінформацію. І т. д. і в тому ж дусі…

— Так, ти мимоволі злякала… його.

— Я сподівалася, що він скоро зачне «повертати з небуття» тих, кого туди відправив. Але, що додумається очолити журі пре-е-емії твого імені?! Це ж вершина диявольського цинізму!

— Не заводься! Бо у того, про кого ти говориш, є завжди контраргументи.

— На що ти натякаєш?! Якщо на мене, то в гробу я бачила вас усіх! Тим більше — сексота Полятицького! Та я чути про нього не хочу! Та я більше до нього ані ногою!

— Пізно! Ради свого доброго імені, Саню, мусиш довести справу з виданням моєї книжки до кінця, а то він перехопить ініціативу, а тебе спробує знищити вдруге, але вже — безповоротно.

— Гаразд! Якщо ти, Лоро, вважаєш, що це не так вже й погано — мати літературно-мистецьку премію свого імені, і тим більше з моєї мимовільної ініціативи… Ну, то — вибачай! Погарячкувала. Але в дурні він мене пошив вперше і востаннє.

— На жаль, не востаннє…

— Що ти сказала? Лоро?! Ти знаєш, що він затіяв? Ти читаєш його думки? Чи, може, ведеш бесіди?! Коли так, якщо ти з ним теж спілкуєшся… якщо у вас досі… творча дружба, як ти казала, то передай йому, що я його знищу! Звичайно, якщо він посміє з мене робити посміховище, або розводити про мене всілякі нісенітниці, як тоді, коли ти… перепрошую… пішла… Чого ти мовчиш? Ти на його боці? Ти його захищаєш знову, як тоді?!!

— Саню, схаменись! Ти хочеш, аби Небо щохвилини метало блискавки і поливало землю сіркою тільки тому, що на ній живуть… різні паразити? Ти ж добра людина, Лесю…

— Не підлизуйся… І не називай мене цим іменем, яким, здається, зветься кожна баба в Україні, крім, звичайно, Хаврони…

— Гаразд, не буду. І взагалі, Лесю, про що і про кого ми говоримо?! На що тратимо вічність?! Коли стільки ще не зроблено, не написано… Навіщо тратимо слова на свари, коли з них можна звести сонячний палац Поезії, де все земне і суєтне набуває іншого сенсу і змісту… Ти ж колись так любила поезію…

— Так. Мала такий звих… такий безневинний сентимент, особливо до ранніх віршів Лесі Орленко. Була колись така поетеса… Пригадуєш, Лоро? Отой, про поезію…

Для когось — візитка з вензелем,
Для когось — каторга, для іншого — доля,
А для мене ти — Дике поле,
Гуляйполе — Поезіє!

Пригадуєш, ти ще ображалася, що редактор книжки, здається, це був той стукач Полятицький, викинув «Гуляйполе», бо воно асоціювалося з Нестором Махном… От придурок — таку прекрасну метафору викинув!

— Та хіба лиш він і хіба лише з моїх книжок всю суть викидали? Ми самі себе тоді… препарували. Тому й мало що залишили після себе… І добре, якщо хтось із нині славних зостанеться однією книжкою, одним романом, одним віршем чи — одним рядком… Можливо, Ліна Костенко, Борис Олійник, Вінграновський, юний Драч і закоханий Павличко… Та ще Стуса будуть цитувати, як Лесю Українку і Шевченка. А решта… «Печальна их участь — забвенье». Правда, кілька десятків мають шанс залишитись у працях літературознавців… А такі, як я, взагалі згинуть безвісти… Хоча, все можливе… Українська література щедра на несподіванки й парадокси…

— Ну ти, Лоро, даєш! Щось мені видається, що ти дорікаєш мені… Так, конкретно мені! А що я можу для тебе зробити, коли часи настали ще тупіші, як були?! Звичайно, ніхто нікого не переслідує, не здає, але й не читає! Ти хоч лопни — кричи, а вони там, нагорі, своє роблять! І їм усе до фєні, крім грошей і влади! Так, я, здається, знову заводжусь! А це погано! Особливо в даній політичній ситуації. Давай ліпше дочитай мені того вірша… Пригадуєш:

Як мені легко в тобі, мій раю!
Хочу — орю, хочу — сію насущний,
А ні — відпущу вороного в пущу,
І — на сопілочці граю…

Хай святиться твоя сваволя
В кожнім слові моїм і кроці!
Озирнусь — потемніє ув оці:
Ворогів на півполя!

На півнеба неба — як туча з градом…
Каркне ворон, заухкають сови,
А у мене війська — лиш совість!
А у мене зброї — лиш правда!

…Відгримить, відболить до краю.
Рани пилом твоїм притрушу — і:
Хочу — сію собі насущний,
А ні — на сопілочці граю…

«Хай святиться твоя сваволя…». Прекрасно! Це про мене. Так — це про мене: «Хочу — сію собі насущний, а ні — на сопілочку граю»! Тепер пригадую: ти написала це у той день, коли тебе вигнали з роботи. Слухай, присвяти цей вірш мені! Хай вони знають, що ми були подругами, і, нарешті, позакривають свої погані роти!

— Сянько, ти що?! З глузду з’їхала? Як я можу тобі його присвятити, того вірша?! Де ти, а де я?! До того ж… я вже вічність самописки в руках не тримала!

— А можна, я казатиму, що цей вірш ти присвятила мені?

— Як хочеш… Ти… як дитина…

— Задля твого ж піару, як зараз кажуть. От я скрізь буду читати цей вірш і згадувати твоє ім'я.

— Як ти сказала? Піару?

— Ну, ради твоєї популярності серед рідного народу. Щоб ти зосталася в його пам’яті… А то — забули! Вони забули усіх, крім хіба що Шевченка, бо він ще їм треба як символ, як політичний бренд! І то всім — лівим, правим, заднім, переднім, верхнім, спіднім! Ти таке бачила?!

— Саню, ти ж розумна жінка! Ти ж знаєш, що пам’ять народна карбується не тут, на суєтній землі, і не секретарями з ідеології, не власть імущими і не їхніми політтехнологами, не істориками і літературознавцями, навіть не богословами… А кимсь вищим, високим і справедливим, і там, що ви, живі, називаєте Небом. І залишається в ній тільки те, що записано в КНИГУ БУТТЯ…