— Правда, геніально?! Пригадуєш? Слава Богу! А то вже думала, що його тобі стерли з пам’яті, щоб не переймалася земними проблемами у раю. А я цей вірш запам’ятала на все життя. Ти не уявляєш, скільки разів твої іронічні рядки розраджували мене, рятували від депресії, а, було, що й від… сама знаєш, скільки разів поривалася накласти на себе руки… Але мені стачило сили не вчинити над собою такої наруги на радість ворогам. Звичайно, визнаю — не без твоєї підтримки, Лоро… Да, до речі, чого це ти так не хотіла, щоб я теж ТУДИ потрапила? Чого повернула з «труби»? Боїшся конкуренції? Бо не думаю, що мертвим не хочеться, щоб вмирали живі. Думаю, навпаки: «давай, сюди, до нас, додому, а то й так затримався в гостях на землі довше, як треба!». Хіба не так?
— Не зовсім так. ТАМ інші імперативи, інші цінності. Та й вічність не ділиться на часові відрізки — довші чи коротші… І не вимірюється ними, як і земною славою…
— Вимірюється! Не мороч мені голову! Інакше про вас, безсмертних, усі тут, на землі, забули б! На другий же день після того, як закопали. А так, дивись, століття минають, а вас пам’ятають, і це притому, що живим дуже часто, майже завжди, буває не до вас і вашої слави. До речі, про премії. Якщо мені вдасться видати твоїх «Витязів», я вже докладу зусиль, щоб їм… чи то пак тобі дали Шевченківську премію. Посмертно. Не лукав, ти ж мріяла про неї. Не могла не мріяти, бо про неї мріють навіть безнадійні графомани. До речі, серед членів комітету чимало колишніх твоїх шанувальників…
— Мріяла? Можливо, було таке… ще в тому житті…
— Авжеж, це було незадовго до того дня, як ти… пішла за межу. І говорили ми про премію у зв’язку із смертю… точніше, суїцидом одного з претендентів на неї, справді, геніального прозаїка… Коли в черговий раз замість нього «возвеличили» премією чергового графомана, він повісився… Тоді про це всі говорили. А ти сказала: «Одних вони розстрілювали іменем революції, інших — іменем радянської влади, а нас знищують іменем Шевченка»…
— …І що це злочин і непростимий гріх — отримувати премію імені Пророка з рук фарисеїв- прокураторів.
— І ще ти сказала, що імперія суцільного терору, імперія подвійної моралі недовговічна. Ну от, вже давно немає імперії, а закони моралі — ті ж… Значить, державний устрій до людської совісті і моралі не має жодного відношення! І приклад цьому — Тарас Григорович.
— Бідний Тарас Григорович! Ця премія — його прокляття… його пекло… Його безневинна вина і неспокутана покута… Як він гірко страждає через гординю дрібних і мілких!..
— Жаль, якщо Тарас Григорович так тяжко все це сприймає… Надивилась я на цей балаган ще в радянські часи. Як «вони» тоді нищили один одного, щоб її запопасти, а заодно і місце застовпити на Байковому цвинтарі! Заповітна мрія — бути похованим на «алеї славетних». Бодай хоч у такий спосіб потрапити у вічність і пам’ять народну! Там уже місця живого нема, на тім кладовищі, одні кості попередників у десять шарів, а вони ще й свої туди пхнуть! Між іншим, от про що написати б роман і назвати — «Премія»! Оце був би «роман вєка»!
— Так напиши… Чого ж ти не пишеш? Ти ж іще тут…
— Лоро, ти що?! Який роман? Я не зможу підняти руку на… Шевченка. Бо це уб’є його! Точніше, це уб’є його добру славу…
— Ціню твоє благородство… Але причому Шевченко, моя люба Саню, до цієї жабомишодраківки?!
— Бо вся та правда, яку б я, Лоро, написала чи сказала, пофіґ усім тим, хто крутиться у світлі його імені. Вони — як мошва довкола ліхтаря. Ніхто їх поіменно не знає. І знову всі прокльони посипляться на Шевченка… І в першу чергу від тих, хто сьогодні цю інституцію перетворив у репресивний орган… Пригадуєш, свій віршик-хохму:
— Печальна розмова… Справді, страшно подумати, скільки іменем Пророка незаслужено покарано талановитих людей!..
— А скільки пихатої чвані породили! Ти знаєш про кого я…
— Та знаю… А хто їх не знає… Вони на виду при всіх владах, — зітхає Лора. — Така планида в них — злотворяща…
— Але ж їм несть числа, Лоро?! Нещодавно Хівря принесла мені звістку про новий журнал, що видається в нас за гроші якогось закордонного українця-професора, в якому той нібито запопався руйнувати критикою увесь наш Пантеон разом з міфами про наших «богів» — починаючи від Шевченка, мовляв, усі наші світочі чоловіки — були пияками й волоцюгами, а жінки — лесбійками і повіями. Отож тепер маємо не шанувати їх тупо та обожнювати, а всіляко розвінчувати, понижувати до себе, тим самим вивищуючись. Мовляв, тільки в подібному потопті національних святинь і символів, у цьому «проз-рі-нні», ти таке чула? — наше спасіння й прогрес. Як тобі нова ідеологія, сестро моєї самотності? Пригадуєш, в тебе був такий вірш:
Тож як нам жити далі у цьому світі, сестро моєї самотності?
— Якось я розмовляла з тим паном на цю тему… На якійсь конференції науковій, — каже Лора так, ніби й справді ходить по конференціях-симпозіумах. А може, й ходить? — Він захищався. Казав, що його не так зрозуміли, що то так він бачить по-новому із-за свого «бугра» українську історію і літературу… А те що його погляди деструктивні — то зараз такий деструктивний світ живих… В одному він має рацію: розум людський — в агонії, як і цивілізація, ним сотворена… Тому цілком справедливо буде переселити людство у тонкий світ… для очищення, а землю населити тими, хто вже пройшов катарсис і готовий повернутися знову на землю…
— Лоро, ти що?! Усе мертві світочі оживуть і повернуться на землю, а ми, дрібні і темні, на той світ?! Знаєш, я — за! Бо вже не годна дивитися на цей бедлам?! На цей вертеп з переберією, на це політичне маланкування, яке нічим не краще за оте трикляте маланчукування, якого «корифеї» і «патріархи» досі не можуть простити радянській владі, не помічаючи в цьому тяглість, як нині кажуть, традиції! Огляньмося: одні словоблуди — а не парламент! Одні блуди — а не культура! На всіх телеканалах — придуркуваті політичні шоу, дуелі, драчки-срачки! Тьху! Якась суцільна «Глеваха» з «Павлівкою» на додачу! Словом — дурдом!
— Саню, що ти все якимись натяками та недомовками? «Вони» та «вони»! У вас же ж тепер свобода слова! Ні кедебе, ні цензури, ні ідеологічного тиску…
— Хто тобі таке дурне сказав? Точно — Хівря! Звичайно, офіційно все так — свобода слова. Але ти тією своєю ілюзорною свободою можеш тішитись у себе на кухні, в електричці, на базарі, випускаючи «пару», але знай, що жодне твоє слово не долетить до тих, кому воно адресоване. І не черкне полум'ям бунтарським «голубий небесний ефір», бо сотні, тисячі «добровольців», таких, як Хаврона, колишніх і нинішніх «дзержинців», куплених за чималі зарплати пахолків і церберів власть імущих бережуть його чистоту, відстежуючи і контролюючи усі «мутні інформаційні потоки» — засобами масової інформації,
