— І — слава Богу і всім сорока святим, чи хто там пише ту Книгу Буття?! Бо якби, насправді, все залежало від цих смердів, то вони і небо засмерділи б, струтивши звідти і Сковороду, і Сагайдачного, і Хмельницького, і навіть Шевченка, а почепили би свої пальтрети… Уявляєш, якою була б тоді пам’ять народна?! Барахолка! Блошиний ринок! Бандюганський базар! О, Лоро! Ти тримаєш мене на цій землі! Точніше, наші з тобою розмови… Тут же… якась… людська пустеля! Пустка! Людей повно, а нема з ким словом перекинутись! Чесне слово, якби не ти, я б повісилась!
— Не треба вішатись, Сянько. Треба сідати і писати роман… Я назвала б його, наприклад: «Смерть — сестра моєї самотності»… Я мріяла написати такий роман… роман, під яким би могла підписатися кожна людина… Або сказати: це про мене, про моє життя, про мою душу…
— Те, що ти кажеш — утопія! Гарна утопія! Як я можу написати ТАКЕ, щоб під ним підписався Янус чи той самий Полятицький? Е, ні, не вийде, бо ми категорично не з одного поля ягоди!
— Саню, а, наприклад, під «Фаустом» ти змогла б сама підписатися? Чи під «Електрою»? Чи «Гамлетом»?
— Ну, якби вистачило нахабства… то… можливо…
— Чому ж? Вони ж написані і про тебе, Саню, і про мене, і про Януса, і Краснобая, і про твого коханого Станіслава, і про Полятицького… І про інші людські пристрасті і пороки, які кожен з нас втілює на цій землі…
— Ти що, хочеш сказати, що всі ми — однакі?! Що нема серед нас ані гіршого, ані кращого? Тоді ти перечиш сама собі, навіть більше — сама себе заперечуєш! Бо виходить — нащо життя класти за якусь ідею, як ти от поклала, пішла зі світу, а тепер мені заказуєш цього не робити? Але пізно мене перевчати, як жити!
— Саню, що в тебе за звичка плутати грішне з праведним! Невже ти не розумієш, що, якби одні смертні не клали життя на вівтар правди, справедливості, свободи, то інші смертні навіть не відали б, що є взагалі такі поняття! Пригадуєш:
— Та пригадую! Якби ти не носилася зі своєю свободою, як курка з яйцем, то до сих пір жила б і, напевно, що написала б свій геніальний роман.
— Ти не згадала ще одну умову, за якої я не просто жила б, а жила б розкішно: якби не казала правди. Це, Саню, на жаль, найголовніша умова життя на грішній землі.
— Ні! Не найголовніша! Бо твої вороги, чи «друзі» мали тебе на увазі з твоєю правдою. Тоді в них вже були настільки міцні позиції в певних органах, що навряд чи ти могла підмочити їхню прекрасну репутацію своєю правдою. Справа в іншому — ти складала їм серйозну загрозу своїм талантом. Своїм непростимо потужним і чесним до ідіотизму талантом. Вони що, думаєш, не відчували себе пігмеями, отакими собі домовичками-на-вушко-шептунами, хатніми тарганами поряд з такими я ти, як Григір Тютюнник, Микола Руденко, навіть Роман Андріяшик чи Тарас Мельничук?.. На жаль, Лоро, усе можна простити, усе, крім таланту. І в цьому наша спільна біда.
— Сянько, ти так переконливо, хоч і печально, констатуєш це, ніби факти з власного і сокровенного…
— Можливо, і з власного і сокровенного… Чого таїтися? Грішна азм. На жаль, мені хотілося простого людського щастя: мати в цьому житті — усе! І в тім числі — і славу. Ти ж вибрала — правду і свободу…
— На жаль, я належу до тих смертних, генетична матриця яких пам’ятає, що Бог сотворив людину голою, а тому вільною. А рабом зробила її власна захланність, примітивне бажання прикрити тіло спочатку листям з дерева, а згодом і шкурою з меншого брата чи беззахисної сестри… Ти ж по собі знаєш…
— Так, прошу не переводити розмову на мою многогрішну особу! Ти теж — не янгол! І взагалі, досить дискусій! Повертаємося до наших баранів, чи то романів, написаних і ненаписаних. Значить, ти не проти, щоб я видала твоє «вибране» під назвою «Витязі Свитязя». Воно мені подобається. І щоб перевидала без купюр… наш роман «Криваві заграви», але під своїм прізвищем! Чуєш! Тобі вже однаково: мертві стиду не імуть! До речі, гроші обіцяли дати Станіславові «колишні», які нібито тебе «цькували»! А твої побратими, впевнена в цьому, не дадуть ні копійки. Той самий Полятицький. Та він тебе ще три рази закопає, аби тільки не вилізли на світ білий ваші з ним стосунки. Або «душка» Краснобай, навіть з огляду на те, що теж добряче завинив перед тобою. Щось мені мерещиться, ніби ти просила і його заступитися за тебе, замовити добре слово в ЦеКа, але він і пальцем не кивнув. Потакав-пообіцяв по телефону і навіть не пікнув ніде, цей соловій срібногорлий-злотовустий! А міг же! Хоча — якби пікнув на твій захист, то мав би дулю з маком, а не звання народного артиста СРСР, Державну премію, ролі у фільмах найкращих кіностудій Союзу. От за все це він і «здав» тебе. Що ж до Януса, то він скоріше гадину проковтне, ніж вимовить ім’я твоє! З усіх згаданих вище йому під час «демократичного перевороту» на початку 90-х найбільше перепало від прозрілого народу. Звідусіль пішли в газети листи про його нібито «стукацьке» минуле. На щастя, в газетах сиділи «свої хлопці» з аналогічними біографіями — не дали ходу «суплікам». Та й сам мотнувся — побіг, куди треба, впав на коліна перед ким треба, поміняв політичну орієнтацію, і за ніч написав купу славнів воякам ОУН-УПА, яких ще вчора ганив і проклинав у своїх інвективах. А на ранок другого дня вже стояв за плечима Кравчука під синьо-жовтим прапором. От які спритні і невмирущі твої друзі-вороги, Лоро! А ти мені, бідній, не годна простити якийсь роман нещасний!
— Я не пригадую жодного ворога. Там, де я нині, ворогів забувають і прощають їм тої ж миті, коли перетинають межу…
— Ой, Лоро, повір, тобі ради цього не треба було вмирати! Ти й живою була такою — всім-і-все- прощаючою! Пригадуєш той іронічний вірш, який звався коротко й оптимістично:
ОДА ВОРОГАМ
