соціологічними інститутами, безглуздими конкурсами, преміями, зокрема й Шевченківською. Себто роблять усе, щоб не допустити вільнодумця до народу, затерти, замінити гострослова тупоголовою керованою лялькою! Отака кругова порука і суцільне зачароване коло для усіх невгодних! Так що, не треба ЕнКаВеДе, сестро моєї самотності…
— Саню, ти дозріла до катарсису… якщо ти не проти…
— Якщо ти пропонуєш мені віддати Богові душу, то я — проти! Так і перекажи тим, хто цим ТАМ займається. У мене ще ТУТ повно роботи! А якщо вже почнете переселяти всіх підряд, то мене першою, щоб я ТАМ встигла очиститись і повернутися разом із світочами будувати нову Україну. Але щоб серед нас і близько не було Януса і їже з ним, бо знову по-новому почнуть «стукати» на всіх і знов усе перепаскудять!
— Годі, Саню, іронізувати! Але ти в одному маєш рацію: ця страшна традиція надолужувати доносами на ближніх нестачу власних заслуг, схоже, проросла зміїним корінням через усі покоління… Заради посад, грошей, премій! І нема на те ради!
— Цікаво, що думає Тарас Григорович, таке бачачи? Душа його не ридає?
— Не ридає, а виє совою — щоразу, коли вшановують його іменем нездару, а коли — стукача, то стогне… Але каже, що мусить терпіти, бо така йому покута — страждати через свою земну славу прелукаву.
— Чому — пре-лукаву?! Чи не занадто вже вимогливий наш Тарас Григорович до себе? Та навіть оте навіжене бузило, що бузить, бідне, з бузини на всіх великих, не посміє заперечити, що Шевченко — єдиний поет, який має право сказати: «Ми чесно йшли. У нас нема зерна неправди за собою».
— Зерна неправди, справді нема, а зерно гордині — є.
— Гордині?! Ну, Лоро, вибачай! Коли вже в Шевченка була гординя, то що вже казати?.. Та ж він так понижував себе до тих кріпаків, з яких вийшов, так захищав їх, що загримів у солдати аж у Сибір! До речі, замість того, щоб поїхати в Італію. Життя зіпсував собі! І, взагалі, яка гординя у раба, каторжника совісті?
— Виявляється, була. Пригадуєш: «А слава — заповідь моя»?
— Ну то й що? Правду писав, бо хотів, щоб його знали, читали, набиралися розуму. Без слави ніяк! Сам Бог бачить — без слави світової ніяк! Особливо, Його пророкам…
— Але земна слава не повинна бути заповіддю (чи метою) для пророків, посланих на землю з іншою місією і покликаних жити за іншими, Божими законами…
— Ясно! Будити, термосити, рятувати від гріха народ… Ага! Якраз! Його врятуєш, той народ! Та ти хоч усіх богів розіпни на Голгофі, а пророками встели до неї стежку, воно як було бидлом, так і буде! Хоч кілля йому на голові теши! Невже Тарас Григорович не знає цього? То передай йому, що це я сказала, і хай не мучиться! Сам же писав: «Раби, підніжки!», «Моголи, моголи, славних прадідів великих правнуки погані!». Чого ти регочеш? Наплутала? Нічого я, Лоро, не наплутала. Це ви там з Тарасом Григоровичем сплутали грішне з праведним, і замість того, щоб навести лад на землі, хоч би розігнати усіх, хто ганьбить ім’я Шевченка, ниєте! Я б на місці Бога такої пасивності не терпіла.
— О, Олександро, Олександро, ти невиправна! Та все ж мусиш закарбувати собі на майбутнє, що гріх породжує гріх, а гординя безсмертних — гординю смертних. Сама ж бачиш, як вони гендлюють його іменем, як прикривають свою чорну сутність, як освячують його славою свою захланну ненаситну жадобу. Сама ж кажеш, що, зробивши Шевченка своїм ідолом, вони заховалися за ним, прикрилися ним і гадають, що стали недосяжними для суду людського!
— А що — Суд Божий уже відмінили? Бо лиш такий суд їм поможе! Та ж хіба Шевченко міг подумати, що ця мерва так звана творча перекрутить усе з ніг на голову?!
— Він пророк — він мусив передбачити. А до пророків у Всевишнього — свої вимоги…
— Отож виходить, що пророки наші через нас паряться в пеклі, замість того, щоб помагати Богові наводити лад? Чудово!
— Ну, Саню, в тебе ж і уявлення про рай і пекло!.. А по-друге, навіщо знати те, що не додає знаття, а лиш печаль? Але, якщо хочеш знати правду: ТАМ, як і тут, у кожного свій рай і пекло…
— Гаразд-гаразд! Заспокойся… Не буду допитуватись. Та все ж, коли ви з Тарасом Григоровичем так мучитесь за чужі гріхи, то скажи, що чекає на тім світі того самого Полятицького, Януса, чи Лучезара Гундосого?
— А власна перспектива тебе не цікавить, о, Олександро?
— А я що — в Бога найбільше теля з’їла чи найбільше напаскудила на цій землі?! Чи народ обікрала, а тоді вивела, голого-босого на Майдан танцювати під свою дудку на морозі? Ти глянь, що робиться в Києві! В Україні! Чи вам, безсмертним, то байдуже?! Ви просто звалили на голови цього нещасного народу «великих слів велику силу», а самі — фай-фай! Полетіли собі в Ирій, забувши про Україну та, про всяк випадок, проклявши тих, «хто в огні її окрадену розбудить»! І от — розбудили! На вулиці 2004 рік, а вони, як за Хмельницького, розіклали кострища, палять вогні і б’ють в барабани! Точніше, 1917-ий? Чи 1990-й? Знову революція! І всі цитують Тичину: «На Майдані коло церкви революція іде!». Тичину столітньої давності! Ще один український парадокс: чоловік написав вірша сто років тому, ніби про день нинішній! Ще один не визнаний у своїй вітчизні пророк з переламаним хребтом і кастрованим голосом! Лоро, ти бачила, ЩО там діється, на тому Майдані? Знов Громадянська війна! Як у 20-му! Таж рухайте цією Україною, штовхайте її вперед! До цивілізації! А то як в тупчаку сліпі коні — лиш по колу! По зачарованому колу! Ти чуєш, Лоро?! Ну от — тільки починаєш серйозну розмову, як ти щезаєш!
— Я тут, Саню… І на Майдані була. Але я не про те, а про те, що за першим рядком у вірші Тичини йде другий, який останнім часом не цитують, пригадуєш: «Хай чабан, — усі гукнули, — за отамана буде!» Ти чуєш цей підтекст: «Хай чаба-бе-ба-а-а-ан, — усі гукнули…». Ти чуєш це бекання отари? Я плачу, Саню. Я питаю часом у Бога: коли ця отара стане народом, і народить свого Мойсея, але Бог мовчить. Може, не хоче зі мною, грішною, говорити, а може, це означає, що… «не скоро»? Так що, Саню, або йди на Майдан, або сідай писати роман. Але — щось роби! А зараз я поступаюся місцем Каті. До речі, поговори з нею хоч раз по- людськи, як вона з тобою говорила… в реанімації. Поговори з народом, коли не хочеш з ним стати поруч на Майдані, щоби знову не вибрали чабана…
— А що я можу?! — кричу. — Чи я можу тому народові вкласти в голову розум?! На вулиці 2004 рік!
— Почни з себе, бо ти теж — народ. Принаймні, в даній ситуації.
— Не вчи мене! І йди туди, звідки прийшла! До мудрих! Святих! Борців за правду, які самі повмирали благополучно, а народ залишили на поталу! До біса! — спересердя хапаю, що під руку потрапило, шбурляю в Лору, а поціляю… у Катю, яка мирно роздягається у передпокої…
Катя скрикує, затуляється дублянкою і з жахом дивиться на мене здоровенними, як блюдця, очима.
Чорт! У бідної Каті є погана звичка з’являтися там, де її взагалі не треба. Наприклад, на помаранчевому Майдані. Вона ходить туди щовечора! Простоює на морозі годинами, щось там вигукуючи! Разом з тими, що там навіть ночують! У наметах! Як заволоки які! А ще ж недавно була Катя нормальною жінкою, а тут… ніби пороблено! Чи їх там усіх кодують? Чи наливають їм, що вони готові за Ющенка і Юлю дуба врізати на тих морозах? Одне в голові — помаранчева революція! Вже й назву придумали! Причім тут помаранчі?! Вони що, на деревах у нас ростуть?! Чи це наш стратегічний національний продукт, чи то фрукт? Станіслав правий: ліпше б назвали «капустяною» чи «гарбузовою», хоч би якісь символи народні зберегли. А то так і тхне імпортним! Привозним… Парадокси історії: ще недавно ми «експортували» революцію, а тепер нам її повертають! З верхом! Де та Катя? Де та Клара Цеткін?! От зараз я їй влаштую революцію! Я цій селючці довірливій влаштую такий державотрус, такий державний переворот, що їй надовго відхочеться революційних майданів!
Але тільки хочу роззявити рота, щоб під гарячу руку… поговорити з прислугою на революційні теми, як чую:
— Май совість, Саню! В Україні демократія, а ти, як… вибач, партком колишній! Чи Салтичиха! Май мужність шанувати волю народу. Революції починаються не на рівнім місці…
— Хай починаються, на здоров'я, лиш не на моїй кухні! А то придумали: революція!!!
