ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
У голові не вкладається: XXІ століття, а в нас, ніби в якомусь банановому Пуерто-Муерто, — революція! І не яблучна чи вишнева, а помаранчева! Станіслав, як завжди, має рацію: а чому не медовий бунт чи картопляний переворот? Де шарм національний? Не продумали організатори чи спеціально хотіли підкреслити імпортне походження і заморський дух цього балагану? Себто: народ прагне свята? На йому фієсту! Серед зими, бідному, помаранчевий рай! Щоб відчув себе чогось вартим у цій країні. Народові ж теж, бля, хочеться відчути себе людьми! А заодно і пару випустити, бо, бля, накипіло, наболіло! Нарвало! Хоч за вила, бля, хапайся! А йому в руки — барабан! Бий хоч лусни! Диктатори бананових республік не дурні, знають, що головне — дати народові раз в рік фестиваль самби-румби і щотижня — футбол! Чуєш, Катю?
— О, Олександро, що ти робиш?! Замість того, щоб вибачитися, кидаєшся на бідну самаритянку? Якщо вона ТАМ, то значить, це їй треба… Сама кажеш: народові треба відчути себе людьми… — уже й не знаю, хто туркоче мені на вухо: Лора, натякаючи на мої борги перед Катею, чи ще хтось уплутався в наші з Лорою діалоги? Але не зважаю:
— Ще одна революційна принцеса! Де ти була так довго? Знов на Майдані?! Ти добігаєшся! Кучма пустить танки, і правильно зробить! Скільки можна вже цих революцій! Ти чуєш, ходи сюди! — кричиш сердито, хоча, насправді, не відчуваєш злості. Радше якусь збуджену, нервову веселість. Авжеж — помаранчевий свербіж — покричати, «випустити пару»! Та Катя не йде. Челядь повстала, тому мусиш сама йти до неї на кухню.
— Ой, що я бачу?! Майдан! На моїй кухні — помаранчева революція!
Справді, революція: скрізь понатикані оранжеві прапорці, літають попід стелею жовтогарячі кульки, а на додачу на шиї у Каті — помаранчевий шарф, а на голові — тої ж барви плетена шапочка!
— Ах, які метаморфози! Катю, тебе не впізнати! Але, Катю, який несмак — цей жовтогарячий колір — він тобі не личить, фу! Зніми той ковпак із себе! — жартуєш, але Каті не до жартів. Усе її худеньке тільце відважно напружується, готове кинутися в бій, якщо ти посмієш осквернити святі символи «її революції». Але ти того не збираєшся робити, бо вже й тобі самій «не до сміху». Не до іронії і сарказму. Бо перед тобою не Катя, а гола-голісінька душа твого народу, нещасного, вічно одуреного, як писав Франко, паралітика… Незаслужено приниженого у святій своїй наївній вірі у справедливість… Та все ж питаєш:
— Катю, слухай, чого ти туди прешся, на той Майдан, щодень? Такий мороз, ти така слаба жінка… Товчешся там, мерзнеш… Якого дідька?
— Якщо ви так питаєте, то що б я не сказала, ви не поймете… — відповідає Катя, шуруючи баняки, «вся такая не-по-ня-тая».
— Ну та чого ж?! Та ж наче не дурна зовсім, постараюсь… пойняти.
— Треба прожити моє, тоді й поймете.
— А я що — в раю жила?
— Не в раю, але й не в такому пеклі, як я. І це вже… надоїло…
— То ти віриш, що вони тобі рай збудують?
— Вірю — не вірю… Нащо мені ваш рай?! Мені людського життя треба! А то — наймит наймитом!
Он воно що! Коли так, тоді ти Катину пристрасть до Майдану розумієш, а тому гірко смієшся:
— Ой, Катю-Катю, кого ти слухаєш? Не про тебе, Катю, ці їхні пісні балаганні, бої барабанні, обіцянки- цяцянки! Ой, не про тебе!
І раптом Катя, сіренька, ляклива мишка Катя… ойо-йой… ошкірюється, як… як тигриця і… і каже з гідністю ображеної принцеси:
— Не смійте на мене кричати — я вам не наймичка!
— А хто?! — дивуєшся щиро, але тої ж миті розумієш, що впорола дурницю, а тому вибачаєшся:
— Пробач, Катю, звичайно — не наймичка! Ти для мене — більше… справді, дуже близька людина, і мені не хотілося б, щоб ти… Коротше, тобі не треба того Майдану!
— А не ваше ЦЕ діло! І взагалі, звідки ви знаєте, ЧОГО мені треба?! Ви ж звикли, що тільки вам всього ТРЕБА! А людям нічого не треба: ні людських пенсій, ні квартир нормальних, ні… ні… лиш роби на вас!
Овва! Точно 1917-ий! Чернь повстала! Але вже не під проводом незадоволених царським режимом дворян-різночинців, а навпаки — нових буржуа, невдоволених першим переділом влади і країни.
— Катю, заспокойся! Яких — вас? Про кого ти? Коли про мене, то мені ще гірше, як тобі!
— Але це вас не вчить! В середині ви лишилися тою, що й були: комунякою! А Юля не така! Тоді, коли ви тут… вилежуєтесь… вона стоїть з людьми на майдані! Господи, в одних тухликах… в благенькій шубці… дзигонить на морозі… Як мені її шкода… бідну… У неї ж Кучма усе забрав! Ограбив!
— Катю?! Ти це… серйозно? Про бідну Юлю?
— Нє, сміюся! Люди ж знають правду!
— Он воно що?! Люди знають правду! — не можу повірити. — Катю, а скажи, ти знаєш скільки приблизно коштує та благенька шубка на бідній Юлі? Тисяч сто доларів… як не більше. Та тебе, багата Катю, навіть на поріг не пустять у той магазин на Хрещатику, де вони висять! До речі, кажуть люди, що то бутіки самої окраденої Кучмою принцеси…
Катя злегка тупіє, а відтак, оживши, шпарко заперечує:
— Не вірю! Ви це кажете спеціально, на зло!
— А ти, Катю, будь мудра: не вір, а перевір. Ну, приміром, через двері спитай охоронця магазину, по чім у них шуби…
Однак Катя не чує аргументів, вона аж клекотить революційним священним гнівом проти таких кровопивць, як… ти, о, Олександро… Якусь хвилю ти з жалем дивишся на повсталу Катю, осяяну радісним жовтогарячим сяєвом СВОБОДИ, і несподівано чуєш ніби згори свій охриплий від хвилювання голос:
— Хай будуть прокляті усі, хто посміє знову тебе одурити!
Катя блідне, впускає баняк, а ти, зашпортуючись, повертаєшся у свою келію-спальню, аби Катя не бачила твоїх сліз…
Боже, прости мені, грішній, провини мої перед моїм нещасним народом! І захисти його від мені подібних, захисти отару свою від усіх лицемірів, фарисеїв-словоблудів, від усіх вовків і лисиць, які пруться до нього в чабани… Боже, дай йому поводиря мудрого, дай йому пастора доброго і совісного, Боже!
Втираю сльози, сідаю за машинку. Наразі в задушливій кімнаті ніби війнуло свіжим вітерцем, запахло бузком… Лора. Авжеж, дізнаюся про її з’яву по легких пахощах бузку. Колись, ще в студентські роки, Лора любила одеколон «Сирень» і пахтилася ним, аж доки я не обурилася: «Що ти „дікалонишся“, як доярка, цими стяками?!» — і подарувала їй духи «Шанель № 5». Але Лора, либонь, і на тім світі обливається своїм колгоспним одеколоном, бо ледь вловимі пахощі розквітлого бузку ходять за нею назирці.
— Ти ще тут? — питаю. — А я думала, що тебе змело землетрусом у тартари. Ну що, бачила цю революцію на моїй кухні?! І повстанців бачила? І що на ЦЕ скажеш?
— Сумно, але виходить на те, що соціальна рівність не завжди зрівнює, а бідність не зовсім ріднить…
— Ти що — Ісус Христос, що притчами-афоризмами говориш? Хоча, зачекай… Божим від цих слів і не пахне… Чи ти хочеш сказати, що християнські ідеї рівності і братерства уже не в моді і на Небі? Чи ти, може, в пеклі шкваришся і являєшся сюди адептом цього, як його… рогатого?! Тоді шуруй до тих янусів многоликих та безличних полятицьких, що он-о вигуцують на майдані, в надії, що новий президент їм не лиш посади, а й звання «героїв» дасть!
— Хай дає… То суєта… Ти лиш Катю не ображай…
— Та хто її ображає! Просто… мене, як кожну нормальну…
— … «колишню», — поправляє Лора.
— …гаразд, колишню нормальну людину, яка хоче бодай на старість спокою у цій державі, лякає цей збуджений помаранчевий хаос на майдані. Бо й справді, здається, що колесо історії, стало пробуксовувати…
