Лоро, ти ж бачиш: усе те, що твориться нині в столиці, нагадує революційну ситуацію в 1917-му, пардон, у тому сімнадцятому, який описаний… нами, ну гаразд, тобою у романі «Криваві заграви». Тільки навиворіт! Але я впевнена, якби ти, Лоро, була… не ТАМ, а ТУТ, ти точно стояла б зараз на трибуні майдану. Можливо, поряд з цією комсомолкою-бізнесменкою… Можливо, замість…
— Вибач, Саню, я мушу йти…
— Але чому, тільки-но я намагаюся щось пояснити чи вияснити для себе, для нас з тобою, як ти йдеш?! Це ж твоя була ідея щодо Юлі!
— Саню, повір, я направду мушу йти… А Катю не ображай!
— Тоді йди до біса і не смерди тут своєю «сірєнєвою» сіркою! Фе! — бурчу сердито, відмахуючись від подуву бузкового вітерцю.
…Лора й справді підкинула тобі ідею написати про Юлію ще тоді, коли та тільки-но випурхнула з-під крила Кучми у велику політику, була чорнявкою і без коси, а ти планувала видавати книгу про відомих жінок України. Тоді, в кінці 90-х, в моді був жіночий рух і відповідно була мода на активних жінок. Природно, що ця дівчинка, яка, почавши з підпільних відеосалонів, зараз вергала мільйонами, зацікавила тебе. Власне, ти перша передбачила її велике політичне майбутнє. На твоє прохання впливові друзі Станіслава влаштували тобі зустріч з нею на її фешенебельній дачі, що виросла у кліп ока поряд з письменницькими. Від Хаврони знала про ті кілька гектарів землі, які, замість того, щоб поділити серед колег по перу, тогочасне керівництво СПУ «сплавило» політикесі-бізнесменці, нагрівши на тім свої писучі ручки. І це було перше, що зіпсувало тобі настрій ще задовго до зустрічі з принцесою.
«Підсилив негатив» вигляд охорони, що зустріла тебе з таким виглядом, ніби ти щонайменше терористка, заслана Кучмою. А дворецький у камуфляжі з мертвою мармизою взагалі скидався на слугу, перепрошую, не принцеси, а знаменитого Дракули… Він зустрів тебе на брамі, провів у кімнату, схожу на кабінет і на приймальну секретаря обкому комсомолу, і попросив зачекати, як ти завважила, рівно стільки, аби мала час роздивитися і пересвідчитись у аскетичній скромності однієї з найбагатших жінок України. Ах, як це було зворушливо, а головне — по-нашому, по-радянському! Ми ще тоді, в кінці 90-х, соромилися декларувати свої доходи, стидалися свого багатства і побоювались злегка демократії, шляхи якої на той час були «несповідимі»… І ця деталь могла би вас зблизити, якби… Якби не… театральність цієї простоти. Принцеса з’явилася так неждано, ніби… вийшла з білої морської піни біла лебедиця, вся така шепотливо- шовковиста, променисто-пречиста зоряниця-рятівниця, що ти здуру ахнула:
— Сара Бернар! — і погасила сяючу привітність господині. Уся вона раптом потьмяніла і стала схожою на туманний силует Лори, яка теж мала звичку з’являтися зненацька зі свого позасвіття. І цього було досить, аби ви обидві зрозуміли, наскільки ви схожі, а тому нецікаві, майже ворожі одна одній. Так холоне душею старіюча королева від заздрості до ще хитрішої, мудрішої і успішнішої принцеси. І так, певно, ненавидить самовпевнена принцеса свій гіпотетичний фінал в печальному образі колись царственої карги.
І в мент між вами постала невидима крижана стіна, і ви розійшлися, так і не зійшовшись… А шкода! Бо тим самим знову пропускали поперед себе, жінок-індивідуалісток, — чоловіків, сильних якраз стадним інстинктом.
І хоч ви обидві розуміли всю трагічність жіночого егоцентризму, як розуміли це з Лорою, але нічого не могли із собою вдіяти, і нічим не годні були собі зарадити. Тому, поговоривши «для прілічія», встали, подали одна одній руки і розійшлися в різні боки.
Ясно, що на статтю у тебе не вистачило матеріалу, а на книгу — сили: вона так і залишилася в проекті. Але ти не шкодуєш. Тим більше сьогодні, у цій помаранчевій каші, яку заварила ця одержима жінка, що, здається, як і Лора, живе за принципом: «Перемога або смерть. Третього просто не дано»!
О, Олександро, якби ти була молода і здорова, можливо, теж поварилася б у цьому жовтогарячому вареві… Але ти — хвора і втомлена жінка, яка мусить визнати, що час її подвигів минув.
…Певно, переживання стомили мене, бо незчулась, як заснула. Прокинулась на мокрій подушці, безсила, зате… з легкою душею! Ніби звільнилася від плоті! Невже вмерла?! Та ні… бачу свої руки, ноги… Тю! Жива! Але все одно — щось таки сталося! Якась переміна… А де Катя? Здається, на кухні! Легко схоплююсь, легко йду! На кухні — та ж помаранчева картина, але я вже не серджуся, а жартівливо дивуюся:
— Ого! А що це з моєю кухнею? Новий Рік чи Великдень? Які гарні кульки, прапорці, фантики- бантики!..
А сама переживаю, що скаже Станіслав, повернувшись зі свого синьо-білого дозору?
Звикла до мого мінливого настрою і непередбачуваної вдачі, Катя з полегкістю зітхає, відчувши шкірою мій ейфорійний настрій (точно, підкинула в борщ «наколотих апельсинів», як недавно сказала по телебаченню дружина одного з опозиціонерів), розправляє з полегкістю худенькі плічки, починає накривати стіл, подавати обід:
— Прошу, сідайте обідати. Бо я поспішаю… Мене чекає одна пані…
Ах, яка красота! Як в сімнадцятому році! До речі, у романі «Криваві заграви» є подібна сцена: розмова революційної прислуги зі своєю панею — дружиною високого київського урядника. Єдина різниця, що тепер панами величається поміж себе прислуга…
— Що ж, пані Катю, не смію вас затримувати. Дякую за те, що не брезгуєте, не покидаєте нас, проклятих комуняків, у лиху годину і обіцяєте навідуватись…
Добряча Катя, не розуміючи іронії, нітиться, вибачається:
— Та ви, що, Олександро Олександрівно, та я… та як можна… та я… завтра обов’язково! — і притьмом вискакує з квартири, прихопивши на ходу свою штучну дублянку.
Катя виходить за двері, а з нею й революційно-помаранчева ейфорія. Знову стає важко і сумно. Боже-Боже, як легко одурити цей бідний простий народ! А ще легше грати, уміючи, на його святих почуттях!
О, Олександро! Ти справді невиправна! Нащо тобі цей народ? Хто він тобі, що ти ним так переймаєшся? Ну от, відсуваєш тарілку, бо їдло в горло не лізе. Встаєш, ходиш по кухні, збираєш, мов у лузі квіти, помаранчеві прапорці, ховаєш у шафочці за каструлями, а кульки, відчинивши двері на балкон, випускаєш у зимове київське небо: хай летять! Кудись вони прилетять… Далі повертаєшся у спальню, сідаєш перед телевізором, щоби бути в курсі революційних подій, а головне — до всього готовою.
Жарти жартами, а все може бути! Авжеж, як ти могла забути, що в цій державі усе може бути?! І раптом… Кидаєшся до телефону — треба попередити дітей! І першою — Сашуню! Щоб не сміла виходити на Майдан! Хай сидить на своєму іподромі зі своїм конюхом і не рипається!
Набираєш номер, але ніхто не бере слухавки! Що за біда?! В таку пору… Дивишся на годинник на стіні — шоста вечора. Ще робочий день… Авжеж, вони ще всі на роботі…
Кидаєш слухавку і тут же знову хапаєш, здригнувшись від різкого дзвінка. На дроті Станіслав:
— Скажи Каті, щоб не виходила з дому. Попередь Сашу і її жокея. Хай сидять вдома! Ти мене зрозуміла?! Вибач, змушений перервати розмову…
Як з фронту! А на екрані телевізора — зовсім інша картина — суцільне свято свободи. Майдан палахкотить помаранчевим полум’ям, помаранчеві люди скачуть, співають, скандують, розмахують прапорами і прапорцями. Чисто тобі новорічний карнавал! Бідні люди, вони ще не знають, що на них уже наведені… Йолки-палки! А це ще що? Сашуня! А коло неї — той конюх у помаранчевім каптурі! В самісінькій гущі революції! Ні, не може бути, привиділось…
Але телеоператор, ніби навмисно, затримує об’єктив камери на їхніх радісних красивих обличчях… Боже, що робиться?! Боже, що робити?!
Різкий дзвінок у двері. Ні, це телефон! Станіслав! Рвеш трубку, кричиш:
— Станіславе, вони всі там! Зупини танки! Чуєш, спини танки!
Але у слухавці переляканий голос перукарки Дори:
— Александрочка Александровна! Не выходите из дому. И детей предупредите: очень тривожно! Мой внук рассказывает, что к ним на фирму прилетели менеджеры с Америки и запретили выходить на Майдан.
