цілодобове водопостачання. Відтепер при зустрічі з Гоцою я не комплексував сприводу немитої голови чи зачерствілих шкарпеток. Життя, так би мовити, налагодилось.
У цей конкретний жовтневий вечір, коли у «Відкритому кафе» гуляли Едасів день народження, одразу по закінченню зміни я відчув, що зовсім не хочу йти додому, а хочу навпаки – гуляти й веселися. Хочу вполювати собі Гоцу Дралу.
Було б цікаво подивитися на нас зі сторони. Я помітив, що з мене вийшов би непоганий злодій. Спритний, обережний, безсовісний, не схильний наступати на ті самі граблі двічі. Наче вогонь, обпікаючий власним зухвальством та розумом. Моя тактика по завоюванню жіночого серця нагадувала сюжет кіднепінґу: зміїно, дурманно, пускаючи в очі дим, ховаючись за дзеркалами…
(Втім, із такою самооцінкою –
Гоца Драла бачилась мені суперником. Вона мала розум криміналіста-аналітика, тонкого знавця предмета свого зацікавлення. Вона проникала, як вода, у всі нестиковки та шпари, наперед вираховувала мої слова, мою логіку. Вона переслідувач, який без жалю може присвятити ціле життя погоні за ціллю. З однаковим успіхом полює вдень і вночі. Я боявся її, бо знав, що всі мої маски для неї ніщо – привід для насмішок.
Того вечора сталося так, що дві дороги, котрі лежали по різних схилах гори, привели нас на спільну вершину. Я дозволив спіймати себе на крадіжці мисливця, котрий погодився бути вкраденим звіриною – і от, мисливця украдено, а звіра впольовано. Шлюбні ігри мангуста і кобри.
Як казав старий мудрий Чжуан Цзи з книжкового відділу, чиї роздуми в зеленій палітурці стояли на третій полиці зверху в середній секції, кгм-кгм, «Перший крок до мудрості Дао – це вхопити тигра за яйця». Другий крок до мудрості Дао – ні, не зрозуміти, що тобою керувало, а з’ясувати: відпускати тигра чи ні?
Ми стикнулися біля туалету – я виходив, їй нетерпілось ввійти. Мабуть, на нас навмисне секретним променем проектувалися ідіотичні ситуації на кшталт оцієї, коли треба мімікою передати щось набагато більше, ніж просте заскочення від зустрічі при кльозеті.
Гоца повелась буваліше – смикнувши мене за комнір, притягнула мою голову собі до губ і прокричала крізь музику: «Там наверху! Є мій столик! Я зараз буду!». Прохолодна рука, легка та звивиста, зісковзнула з моєї шиї, і Гоца, залишаючи шлейф аромату вже впізнаваних парфумів, зникла у туалеті. Єдине, що могло мене в цей момент хвилювати – чи не забув я злити після себе воду.
Піднявся по сходах на балкон і побачив у кутньому столику її киргизьку вовняну сумочку – страшенно стильна річ, але щоб залишати отак без нагляду? Ах, свята наївність. У нас тут вже пару косметичок пропало, продавці навіть пробували ловити злодія на живця, але невдало.
Гоца повернулася життєрадісна, з освіженою косметикою. Злегка підведені вії, натурального кольору помада, трохи тіней. Такий стиль називається «зовсім непомітно». Але в Гоци воно виходило дуже по- європейськи – так, напевне, це роблять модні берлінки чи молоді парижанки. І цей аромат, м-м-м, аромат, який відтепер буде переслідувати мене, мабуть, іще впертіше, ніж його власниця.
«Хе-хе, – я подумки потирав руки, розкусивши її макіяж, – знаємо ваші штучки!» У кафе була тьма нагод наспостерігатися за офіціантками, так що ази бойового малюнка я, вважай, здобув.
Її очі блистіли, подразнені тютюновим димом. Гоца припалювала цигарку від цигарки.
– Ти не голодний? – поцікавилася вона, і якщо й можна було мене заскочити зненацька, то саме цим. Я розчулився такою турботою, і, хоч був голодний, як вовк, заперечливо замотав головою.
– Я там… на кухні… нам давали…
– Тоді пішли потанцюємо! – сказала дівчина, і взявши мене за руку, потягнула наниз, де
По мені знову прокотилася гаряча хвиля і вдарила у м’які точки під колінами, аж підігнулися ноги. Скрізь лежало сухе листя, принесене Їжаком та його друзями, а на квадратних столиках стояли маленькі «вічні» свічечки. Їбошив нелюдський IDM, голкастий і глибокий, з просвисуючими наскрізь порожнинами. Тільки ми вийшли на площадку, де можна було гоцатися, як музичні ритми збідніли, ніби з-під каменя повтікали стоніжки. Запалахкотів стробоскоп, роблячи боляче очам: зміна ді-джеїв. Я побачив, як один мен, на прізвисько Ґанс, покидає пульт, передаючи естафету Їжакові, метрові львівського minimal.
Гоца, не чекаючи на мене, поскакала дрібним дригом, як писав класик,
Музика ритму не зрадила – той залишався достатньо підводним, однак змінили темп танцюючі. Закохані пари пішли на склейку, мов коагулюючі еритротици, як це описано в «Біології» К.Віллі, котра стояла у верхньому ряду біля вікна, і котру в нас украла відомо хто (ми тебе знаємо!).
Гоца впевнено обвила мою шию руками, мої ж руки обняли її ледве-ледве, за талію. Торкаючись її стану, мене сповнювало почуття невагомості, ніби то не дівчина, а фантом. Вона була мого зросту, може ледь нижча. Мені ще не доводилось мати справу з високими цьотками, але це було приємно і зручно. До того ж, відчув, яка вона справді тоненька, ця Гоца… Гоцонька? Чи як її ніжно назвати?
– Ти така… зґрабна! – проволав я крізь музику. При ній почувався, ніби мелю нісенітниці, ні в тин, ні в ворота.
– ЩО? – кричить вона, і щоб краще чути, притуляється до мене грудьми.
Я киваю головою, мовляв, нічого поважного. Вона дивиться мені в лице, у неї напрочуд правильна фізіогноміка. «По-справжньому красива, – думаю я, – ще таких не зустрічав. Як не поверни, зі всіх боків красива і приємна».
– Пішли до мене! – кричить вона, коли музон знову робиться
Я знову киваю головою, ми розмикаємо обійми, і
Гоца побігла за сумкою. За барною стійкою у такт музиці ковбасився Гагарін. Не припиняючи ритмічно коцати підборіддям, він подав із-під шинквасу мою куртку. Нехай не має мені за зле, що говорю не в очі, але по міміці Гагарін нагадував предмет кафешного інтер’єру. Наприклад, табуретку.
Хоч тиша вулиць була оглушливою в порівнянні з децибелами minimal house, зав’язувати розмову не хотілося. Навіть не хотілося вдавати, наче мені не розмовляється через нелюдську втому. Це добре, що ми так відчули одне одного. Вона мене.
Йти було недалеко. Її ательє знаходилося у підвалі. За час болінь у кафешному андеґраунді в мене від підземель набилася оскома. Але її нора справила позитивне вражіння, тільки-но я переступив поріг. Повітря тут було сухе і жарке, що для львівських підвалів рідкість – сучасна система акліматизації, не інакше. Я пройшов довгим білим коридором з низькою стелею слід за нею. Коридор при стіні був заставлений Гоциною
