Намір!

Діло було, як звичайно, вночі.

2

– Вона погубить тебе, – сказав Гагарін, коли ми вийшли на вулицю подихати повітрям і перекурити після моєї сповіді. – Вона тобі не пара. Вона тобі не потрібна.

Я помовчав, більше з поваги до товариша, ніж зі згоди.

– І ти їй не потрібен. Так навіть краще для вас обидвох – що ви не потрібні одне одному.

Знову помовчав. Гагарін продовжив:

– Я її добре запам’ятав. Вона ще на відкритті була. Відразу кидається в очі. Хочеш, я передбачу тобі її майбутнє?

– Ну, давай, – без охоти погодився я. Гагарінові часто вдавалися такі речі, хоч він і робив прогнози виключно як жарти.

– У неї на житті написано бути відомою. Виставки на інших континентах.

– Вже є виставка в Канаді.

– Буде сильно відомою, поки молода. Кожен захоче відщипнути собі від неї шматок на щастя. Спочатку вона буде думати, що навпаки – вона всіх може витрахати, а її не може ніхто. Але так буде недовго. Десь до тридцяти п’яти. Далі вона почне сильно пити, у неї може розвинутися шизофренія. В неї це на обличчі написано, ти не помітив? Можеш спитати у неї, чи ніхто в її роду не хворів психічними хворобами.

– Мати хворіла.

– Я це зразу помітив: мутна пляма з гострими чорними краями, охоплює всю жіночу лінію її родини… Ну, це не важливо. Важливо те, що вона почне пити. Вона помре молодою, хоч і на чужому материку та в багатстві. Можливо, сяде п’яною за кермо. Вона може також впасти у відчай і накласти на себе руки, це теж у ній сидить. Знаєш, чому так стається?

– Чому?

– Тому що вона думає, що в неї багато вільного часу. Час помститься за таке ставлення і одного дня задушить її.

Тут я теж не міг не погодитися. Основним різновидом занять Гоци було нудьгування. Того вечора Гоца розповіла мені, що вона часто їздить у далекі краї, про які я знав тільки з карти світу: Мальта, Кіпр, Марокко, Борнео. Зневажала буржуазну Європу, тому часто навідувалася у Париж, у Берлін – підживитися мерзенними соками глобалізму. Не потрібно було жити з нею десять років, аби за один погляд побачити в ній нудьгу. Важку задушливу нудьгу, розворушити яку на час може хіба що наступна подорож.

Я зітхнув.

– А мені шо робити?

– Я ж кажу: пощастило, що ви не пара. – Гагарін здавив голос, ніби передражнював якогось дідуганчика: – «Ти гумно, а вона красавиця». Потрахаєтесь і розбіжитеся.

Це мало прозвучати весело, але я засмутився. І навіть не мав у чому звинуватити Гагаріна. Все те, що він казав, я й сам побачив відпочатку. Є така техніка, із розробок спецслужб. Миттєве зчитування людини, нагадує моє «дивлення в пам’ять». Глянув – і знаєш про людину все на світі. Точність техніки – від 2 до 99%, в оберненій залежності від зацікавленості у результаті. Чим більше зацікавлений, тим більше очікувань, тим менше довіри заслуговує результат. Юра знав багато таких прийомчиків.

Він подовжив:

– Я тобі не указ. Ти сам вільний вибирати. Можеш бути з нею, і всіма силами намагатися втриматися при ній. Тобі буде з нею легко, але це неправильна легкість. Знаєш, яка це легкість? Коли ти програв квартиру, і тобі легко-легко, аж голова крутиться. Погана легкість. Тобі не можна, щоб легко. Тобі потрібно, щоби було важко, щоби ти пихтів, – повторив він із притиском.

– Дереш собі лаха з мене?

– По-доброму. – Знову затяжка. – Просто подумай, справді так подумай, по-дорослому. Який у тебе вибір. Або ти виходиш з фільму, або ти засинаєш.

Carramba !Як я хотів, щоби Гагарін помилявся. Для мене це – не вибір.

Якась тоска напала, коли я дійсно на секунду відпустив себе і зрозумів, що мені і їй не по дорозі.

Порожній проїзд Крива Липа, Юра, дві цигарки і третя ночі. Насувалася зима.

3

– Насувається зима, – прошепотів Ю. – Я збираюся йти геть.

– На південь?

– Далі. Це стосується нашої розмови.

4

– Ти вже не повернешся?

– Немає резону. Наші виграли на всіх полях. Я згортаю фронти. Ми більше не побачимось… у цій пам’яті.

– Може, колись? Десь?

– Може. У Дійсності все можливо.

5

Було щось розпачливе в нерухомості осінньої ночі. Вже повинен би випасти сніг, а його все нема. Навпаки, у повітрі вчувається потепління – антициклон з-над Італії. Парниковий ефект на середніх широтах. Неправильні кліматичні ритми, вони створють враження урвищ. Ця осінь – плоскогір’я, що обривається над прірвою холоднечі.

Гагарін щезає так само, як появився. Без попереджень, особливо не прощаючись. Так навіть краще, коли не прощатися. Ніби нікого й не було.

Все можна забути, переводячи важкі подихи.

– Я йду в холод, – шепоче він. – У відкрите світло.

– А що залишається мені?

– Пригадувати. Один смак.

Пауза.

– Я маю подарунок для тебе. Три дні.

6

Один смак.

Я наче отямився від сну, тільки повторюючи: «Один смак». Мене обдало поривом вітру. Я стояв сам.

Один смак. Я стояв самотньо біля «Відкритого кафе», і пробував нагадати, що, властиво, вселило в мою душу цю печаль із присмаком тундри. Щось про осінь і холоди. Вихід у холод.

На вулиці було незвично тепло, як на кінець листопада. Пробую відновити події останніх десяти хвилин, та все якось не клеїться. Знову був сам на нічній зміні… далі я вийшов із кимось перекурити… ні, все-таки вийшов сам… Зараз, зараз – щось таке промайнуло в пам’яті. Про щось задумався… щось собі говорив… ну ж бо, згадай!

Не зміг. Тільки прірва у безнадію, котра нависає над нашими широтами о цій порі року.

І відчуття, ніби я знову зостався один.