Намір!

7

Кілька днів після цього дивного розпачу я зауважив, що вся моя мисленнєва діяльність наче вимерзла. Не було думок, тільки рішення і дії.

Усередині я став чужий і холодний. Наче у грудях стих спопеляючий крижаний суховій. Замість цього з’явилося відчуття, яке ловиш, коли посеред голого поля помічаєш опудало, неприкаяне та безнадійне. Вся його компанія – тільки пронизливий вітер, від свисту якого тягне плакати.

Місто здавалося чужим у своїй штучності, у вільні від роботи дні я забредав далеко за його межі, до іподрому і далі, у поля. Мене переслідували неявні, але болючі спогади про те, чого не було. Поля…Вони кликали мене, нагадували про щось далеке й нетутешнє…

На третій день такого стану, гуляючи між віддалених пустирів за іподромом, я віддалився від траси. Віяв лютий голодний вітер, мертві рослини терлися жорсткими стеблами. Коли я відмітив, що зайшов досить далеко від людей, щойно тоді зауважив, яка кругом панує незвичайна тиша. Вітер замовк, небо округлилось. Дихання стало непомітним. Насувалися сутінки, несподівано знайомий світ пірнув мені в зіниці, як у нірки, оголивши

глибину, від якої підкошуються ноги.

Рельєфний час

То було так, мовби я узрів таємницю. Я відчув саму Пам’ять, присутність, у якій ми віднаходимо смисл. Те, що я бачив, не мало власних значень, у його розкішному плині можна тільки ВПІЗНАВАТИ ЗНАЙОМЕ: місця, людей, події… Але саме по собі побачене не могло називатися навіть Пам’яттю, тому що не мало вигляду, не мало сенсу.

Я осягнув, що переді мною плинув велетенською стіною… сам ЧАС!

Не можу сказати навіть, що я користувався звичними органами чуттів, настільки все було в ту мить інакшим. Здавалося, мене там взалагі не було! Звуки спалахів, мерехтіння, особливе, незнайоме раніше почуття скаженої глибини. Велична плинність у всьому… все тече кудись у нескінченність

8

мене зігнуло. Зі спини спостерігаю, як хтось ригає на стерню. Не втямлю: я тут – чи я там? Хто бачить – той скрізь.

Спустилась ніч. Витер губи. Очі знову дивились, як очі. Мене оточували потемки, зовсім не схожі на хтонічну темінь часохащів. Ледь не засинаючи просто серед поля, я силою змушую себе усвідомлювати, що був свідком картин, які з панічною швидкістю тануть у пам’яті. Залишаються тільки западини і ями, величезні, мов небесні тіла, з таємничими відблисками.

Єдине слово, яке я виніс звідти, це «пульсація». Решта слів мала дуже мало спільного із побаченим. Це не простір, це пережиття. Воно – безпосереднє доторкання до неможливого. Становище з приставкою «може». Тому що все там – тільки можливість, де нічого ще не сталося, але все, що стається, має у своїй суті цю бурштиново-чорну заграву.

На Галичині кажуть: «може» широке і глибоке 6. І додам – темне.

Рельєфний час – такий самий, як і «може»

«Пульсація, не забути, пульсація» – бубонів я, гублячи непідробний смак побаченого. Нігтем роблю подряпину на незабудь. «Пульсація!».

А до чого та пульсація? Вже й не пригадаю.

Трохи полежав на землі, почував себе розбитим, ледь не хворим. Потім піднявся й поволі пішов: спершу вздовж траси, потім вздовж окраїн, біля заводу, біля податкової, потім через парк, через Стрийський базар, повз корпус біологічного факультету, поки не вийшов на проспект Шевченка. Чим далі заглиблювався у людську метушню, тим звичайнішим робився світ. Електричні вогні – найкращі ліки від казки. Шум центру міста, темні постаті на нічних вулицях, нестерпний біль у задубілих руках.

Якийсь мовби відморожений, зайшов у кафе й проліз під барною стійкою одразу на кухню. В тісному приміщенні було затишно й тепло. Клубами стояла пара. Надя привіталася зі мною, а я виявив, що не можу навіть поворухнути ротом. Та це було не через холод. Щось відмовлялось говорити у мені самому. Поки пані Світлана, прибиральниця, їла біля нарызочного столу зупу, я пішов до умивальника і став мити посуд. Гаряча вода розігрівала посинілі руки, і від звичності рухів я поступово став самим собою.

Крізь двері заглянула Надя.

– Ей, кавалєр! Там за тобою питають, – сказала з лукавою посмішкою.

Виглянув через віконечко для посуду. За стійкою сиділа тонка дівоча фігурка в елеґантному сукняному жакеті й довгій спідниці у складку. На колінах вона тримала сумочку, в руці, викладеній з ліктем на шинквас, димілася цигарка. Волосся, недбало зібране на потилиці, падало на лице. Звісно ж, це була Гоца Драла. Я швидко сховав голову.

– Хвилинку, витру руки, – сказав я до Наді, й повернувся на кухню. Серце знову обливалось окропом.

Нарешті прибиральниця доїла, і я звільнився. Подолавши бар’єр з барною стінкою (бармен Їжак у своєму картатому кепі дивився напрочуд стильно), я на мить злякався: а раптом між нами все кінчено, і Гоца прийшла попрощатися?

Але Гоца, побачиши мене, міцно притиснула до себе. Пару хвилин ми просто сиділи обійнявшись, мовчки. Моє горло стиснулося (її, мабуть, теж), і ми чекали, коли мине цей спазм, коли ми зможемо заговорити.

– Ти знаєш, – нарешті прошепотіла вона, – ти так тихо зник зранку… У мене було відчуття, ніби тебе не існує.

– Ніби я тобі приснився?

– Так, – Гоца знову поцілувала мене. – Ніби ти мені приснився. Сонечко, ти не повіриш, я тебе просто забула! Я ходила і ледь не плакала, і не могла згадати, що я забула. Я знала – це щось важливе. Але що? Годину тому я йшла по місту, і раз – згадала! Вибач мені, вибач, добре? Зі мною таке буває!

Я відчув, що коли зараз і сам розплачусь, то й Гоцу змушу плакати. Я ще раз її обійняв, і ми знову притислися міцно-міцно.

– Не страшно, – шепотів я. – Я вірю тобі. Зі мною теж таке буває.

9

У мене був вільний цілий вечір, у неї теж. Ми сиділи на тому ж столику, що й кілька днів назад. Подумати тільки – “кілька днів назад” – для мене спливло кілька тижнів. Час – це ще одна фігура мого суперника, одна з ключових. Тільки тепер я знав свого противника по імені. Зі мною грав у шахи той, чиє ім’я смерть.

Ще ніколи не було в мене чогось подібного. Ми говорили і не могли зупинитися, і слова витікали з нас, ніби ріки. Вони змивали відчуття неминучості, котру я вгледів за Гоциним зізнанням про те, що вона мене забула. Здавалося, її слова були тільки метафорою, але в той момент я по-справжньому відчув холод. Холод вічності, холод смерті – розумієте, чогось такого, над чим ми не владні.

Коли ми замовкали, я купався в м’яких темних поглядах, якими вона обдаровувала мене. Я хотів якимось чином віддячити їй за це, рав її долоньку у свої руки і ніжно стискав.

А ще покрадьки зважував– розказати їй про свої відчуття? Про цей “холод”? Про те – оу, шит! ледь не забув! – що я пережив сьогодні (СЬОГОДНІ!) за іподромом.

Звідкілясь із підсвідомості прийшли слова: наші рішення – точки дотику з дійсністю. Вони те, що існує.Можливо, якби я розповів про речі такого роду відразу, все склалося б зовсім по-іншому. Але я обрав інший варіант. Я обрав (ТИМЧАСОВО!) промовчати.

Наші рішення – те, що існує. Вони формують русло, яким біжить потік життя.