Вона все розповідала й розповідала, а я слухав та й слухав. У кафе стало людяно, і ми стали збиратися.
Сам не помітив, як ми вийшли з кафе, зайшли по дорозі на прокат ді-ві-ді, де Гоца вибрала фільм невідомого мені режисера з іспанським прізвищем. Ми попрямували повз піццерію з промовистою назвою “Торонто” до неї додому.
Поки Гоца мила руки у ванні, я вивчав її кухонне начиння, проектуючи особливості кухні на її власницю.
– Давай я приготую нам картоплі! – гукав я до Гоци, яка шуміла водою у ванній.
– О’кей, – відгукувалась вона. – Візьми в морозильнику кальмарів!
– У тебе є кальмари? – гукав я здивовано. – А як їх готувати?
– Я навчу! – озивалась вона і щось там шурувала щіткою. Мила ванну? – Спочатку постав баняк з водою, хай закипить! Далі подивися, чи є в холодильнику авокадо.
Поки я виконував її вказівки, Гоца підійшла на кухню, вже переодягнута в домашню майку і картаті штани-багами. Від неї віяло прохолодною свіжістю. В такому легкому одязі Її фігурка дивилася напрочуд апетитно. Гоца зловила мій мимовільний погляд, обвила мене руками. Її стегна притислись до моїх.
Готування кальмарів ми відклали ще на півгодини.
Авокадо в холодильнику не було. Гоца сказала, що то не біда, можна й без них.
– Ми ж не мажори! – пожартувала вона. – І взагалі, авокадо більше до восьминогів пасують, особливо коли з томатною пастою. Колись я покажу тобі, як готувати з восьминогів зупу по-мозамбікськи.
– Ого, ти була в Мозамбіку?
– Проїздом, коли подорожувала у ПАР. Дивилася на левів у Національному парку. Не важно, ще колись розкажу. Значить, береш тушку восьминога, розробляєш її – окремо ноги, окремо голова. Кидаєш це в окріп і трохи проварюєш, після чого додаєш томатну пасту, кришиш цибулю, додаєш м’якоть авокадо, солиш, перчиш…
Я наполіг на тому, щоб відварити на гарнір пару картоплин – боявся, як би кальмар не став мені поперек горла. Мороз ішов по шкірі, коли згадував, що доведеться зараз жувати якогось молюска.
Тим часом Гоца вчила мене патрати кальмарів. Їх також треба було спершу кинути в окріп, потім швидко покласти під холодну воду. Від цього жорстка плівка легко злазила. А далі все гранично просто – злегка підсмажуєш тушки на олії, і вуаля.
На щастя, у готовому вигляді, натерті спеціями, кальмари не виявились чимось понад мої сили. Подані зі сметаною, вони нагадали мені смажене свиняче вухо – як на вигляд, так і на смак.
Після вечері ми вирішили удвох прийняти ванну. Благо, ванна у Гоци велика. Ще минулого разу, вивчаючи широкий ряд пінок та гелів, я здогадався, що купатися Гоца мастак. І взагалі, є винятковою чистюлею.
Гоца багато говорила. В неї було неміряно енергії, тому вона ніколи не стомлювалась говорити. У неї для всього знаходився коментар, який одразу ж доповнювала співзвучною історією з життя. Варто було мені похвалити приємну музику, що линула з динаміків, як тут же я довідався, що музику записував на студії в Андоррі її друг – ді-джей, “нормальний чувак”, але зловживав антидепресантами.
– Там усі в Андоррі мають затяжні депресії, місто в глибокій ущелині, скелі давлять на тебе – цілодобово, круглорічно. Всі андорці такі подавлені, із ними просто неможливо спілкуватися. А зимою особливо. Ти ж розумієш, там Альпи, вічні сніги. До речі, минулого року я їздила в Андорру на лижі з моїми друзями зі Швейцарії, вони скелелази, так, ще молоді, але вже професійні скелелази, вони розробили трирічну програму підготовки до сходження на Еверест, спеціальний комплекс вправ, фітнес, елементи йоги, спеціальний психотренінґ. Це все дуже холістично, вони помішані на холістичному підході, ну, ти андестенд? До речі, про психотренінґи. Я, коли мешкала на Манхеттені, я ходила на курси психотренігів угадай до кого!
Її нічим не стримувана думка гуляла вільно по всьому життєвому досвіду, навантажуючи мене детальною, але мінімально структурованою інформацією про події, людей та часи, в які ми, виявляється, жили.
А я лежав у гарячій пінистій воді, ароматизованій маслами тим’яну і лайму, дозволяючи собі просто розслаблятися, слухати музику і у піввуха ловити Гоцин потік слів. Я все думав – як один день може вмістити в себе цілий тиждень? Скільки я сьогодні всього пережив, важко навіть пригадувати. Що змушує час розтягуватись і збігатися? Які причини цих явищ? А потім я перестав думати і про це – тіло розм’якло, і в голові стало порожньо. Гоца теж замовкла, геть виговорившись. Ми просто перебували у стані чистої спонтанності, коли немає ні минулого, ні майбутнього, а є нічим не обумовлений момент теперішнього. Я настільки розслабився, що на секунду відключився і побачив дуже короткий, можна сказати блискавичний, сон.
Я сиджу на балконі “Відкритого кафе” разом із якоюсь дуже близькою мені людиною, молодим, але старшим за мене чоловіком в окулярах. Він піднесено говорить мені приблизно таке:
– Якщо ти відважуватимеш кожне своє рішення, як алмазний пісок, крупинка за крупинкою, рішення приведуть тебе до самого серця таємниці. У місце і час, де твої накази і рішення самому собі можуть стати наказами
Я стрепенувся, вихлюпнувши трохи води і піни на плитку. Гоца підняла здивовано брови.
– Из еврісинк олрайт?
Я кивнув, але серце все одно калатало. Перевів дихання. Короткі сни – дуже яскраві.
– Дай я тебе поцьомаю, пташенятко моє, – сказав я і ми змінили позу у ванні з валета на класичну: чоловік зверху, жінка знизу. Наші язики лобизалися у спільній слині, її пальці почісували мої сідниці, а я ніжно, як тільки міг, торкався її тугих груденят. Коли наші уста розклеїлись, води у ванні помітно поменшало, розхляпавшись по підлозі, а я уже був напружений до краю. Вона відповіла пошепки:
– Давай вилазимо… У ліжку продовжимо. Я тобі зроблю щось приємне…
Кохатися без страху, без перешкод, без надій на пощаду. Скидати маски.
Якби я навчився жити так само щиро, як і кохатися з нею. Жити із пристрастю, викладаючись до останку, жити без остраху втратити, збідніти. Жити без жалю, жити на гребені хвилі, на кінчику головки, жити без сорому, цілеспрямовано, бурхливо, електрифікуюче. Гоца Драла була тою, ким хотів бути я. У її товаристві здавалося, що і я зможу стати палким до життя, зможу стати таким сердечним, зможу бути бурхливим у порожнечу, бути красивим перед обличчям Ніщо.
Відтоді наші стосунки з Гоцою складалися більш ніж вдало.
Гоца була рідкісною людиною, товариство якої можна і треба вважати рафінованим, бо як не вона рафінована, то хто тоді? Від спілкування з нею ніколи не бувало будуна, як то часто трапляється в присутності інших. Таку дівчину інакше, як «породистою», й не назвеш. Але за світською компанією вона не пропадала. У мене створилося враження, що Гоца капітально пересичена власною вишуканістю, пересичена високими розмовами і тонкими інформаціями. Для неї в житті наступив період, коли більше не можеш брати, натомість
Зі щирим здивуванням я виявив, що між нами не багато, не мало
