Вона кивнула, і затягнулася так, що аж зашкварчала папіроска.
– Знаєш, – відповідає вона в тон. – Я не знаю, що ти собі задумав, але я вже давно хотіла зробити щось божевільне.
Ми нахилилися і поцілувалися, аж до прикушування губ.
– Ти провокатор. Я тобі це казала?
Я кивнув, не повіривши. Чому я не вірю їй?
– А як ти це собі уявляєш на ділі? – спитала вона. – Щоби взяти і змінити все?
Не знаю причин, та мною трусило, як у день нашого знайомства. Гоца з острахом глянула, як мене ковбасить, і (це вже глюк) наче відсахнулася. На секунду (теж глюк) я побачив на її обличчі мимолітню (глюк! глюк!) огиду. Вже в цю мить я усвідомив, що зісковзую по безнадійно похилій площині, але сил зупинитися не було.
– Хочеш знати? Гаразд. Ми зімітуємо нашу смерть. Нещасний випадок, в якому буцімто ми гинемо. Я вже все обдумав, ми можемо зробити це навіть тут, у кафе. Пам’ятаєш, ти хотіла зробити в кафе перформанс? Ми можемо під виглядом якоїсь таємничої вистави змусити всіх на пару годин вийти з приміщення. Коли нікого не буде в кафе, ми його підірвемо. А самі в момент вибуху сховаємсь у підвалі. Будинок старий, він обвалиться. Всі вирішать, що наші тіла просто порвало на шматки. Будуть думати, що це нещасний випадок. Спільна воля людей вважати нас мертвими додасть нам такого прискорення, що нам вистарчить сил перенестися у сусідній пояс світів. А звідти – повернемося на Землю, куди схочеш. Я зможу вибрати довільну точку для телепортації. Зможемо хоч просто в Канаду. Поселимося подалі від людей. Візьмемо собі нові імена, вигадаємо біографії. Ти будеш працювати над пам’яттю, сама навчишся творити чудеса. А далі, в один прекрасний день ми звільнимось від земного притягання і підемо у нескінченність… без повернення… Сонце моє, ти вже так близько до прориву! За короткий час ти пройшла великий шлях, я захоплююся тобою. Я бачу, як твої очі з дня на день світяться дедалі сильніше. Я думаю, це від того, що ти спілкуєшся зі мною. Ти прозріваєш, я це бачу!
Гоца мовчала.
– Ти дійсно… так вважаєш? – спитала вона здавлено.
– Авжеж! Просто нам потрібний поштовх, сильний емоційний стрес, котрий зробить нас легшими, м’якшими. Тому я пропоную такий радикальний підхід. Це в стилі кунґ-фу, три удари – і ти вже ступаєш на нову землю. Ти змінишся моментально, обіцяю тобі. Два дні – і ти будеш бачити, як світяться очі. Пару тижнів – і ти почнеш відчувати, як галузиться час прямо у тебе з-під нігтів. Ти відчуєш місце, яким ти приклеєна до вічності. – Я поплескав себе по потилиці, показуючи, де саме.
Вона вбирала поглядом кожен мій жест. Під настільки щільною увагою я почувався просто голим.
– Гоцо, серденько, я говорю все це на повному серйозі. Я відповідаю зараз за кожне сказане словом, – я показав їй чесну долоню. – Місяць часу досить, щоби ти на власному тілі відчула, НАСКІЛЬКИ ГЛИБОКОЮ Є ДІЙСНІСТЬ. А стосовно смерті… то хіба не чудовий перформенс для істинного художника? Це навіть більше, ніж мистецтво. Це –
– Це, – насилу сковтнула вона і заклала пасмо за вухо.
Яке виразне обличчя. Які свіжі губки. Як я хотів її. Я згорав від цього мозолистого вогню. Не втримався і взяв Гоцу за руку, але Гоца висмикнула її й сама відсунулась. Автоматично, не контролюючи.
Вона злякалася.
Я зрозумів, що запоров місію. Вона злякалася, я це відчув.
Щоби приховати цю шокуючу незручність, Гоца запалила сиґарету. З цигаркою в руці з нею відбулася метаморфоза. Вона стала зібраною, поспішаючою.
– Я прийду до тебе через чотири дні. Я підготую ґрунт для того, про шо ти говориш. Накидаю план, – сказала вона, дивлячись мені просто в перенісся. Її голос ледь чутно тремтів. Довкола очей завихрювався зеленкувато-золотистий димок.
– Я мушу зараз бігти. Все, цьом, – вона стала з-за столу, поспішно, перекинувши порожні келишки, розсипаючи недопалки з попільнички. Я стиснув її руку – надто сильно, вхопився за неї в німому відчаї… і на цей раз вона відповіла взаємністю. У короткий потиск вона вклала все тепло, що могла подарувати. Той потиск був прощанням… Болюче, безслівне розлучання з помираючим – вона співчувала мені. Але нічим допомогти зі своєї відстані не могла.
Ми враз опинилися дуже далеко одне від одного, і доторк тільки підтвердив це. Наші руки роз’єдналися, і, сам не знаю звідки, на мене налетів цілий шквал емоцій.
Я відчув: гру закінчено. Все пропало. Все пропало.
Гоца посміхнулася – погладила мене по щоці – й ніжно поцілувала на прощання. І я поцілував Гоцу… і ще раз поцілував би, але їй пора бігти. Вимучую посмішку. Не дивлюся вслід, тому що на очі набігла сльоза.
Ну от, я так мріяв поплакати.
Плейлист на медіаплеєрі комп’ютера перейшов від Армстронґа «Moses go down» до Поля Моріата, “El Condor Pasa”. Перші ж акорди викликали в мені гримасу болю.
Політ кондора. Проливні дощі полощуть зелені пагорби. Велике, сіре, відкрите небо
Щось у мені не витримує, і я давлюся сльозами – і я молюся
дайте, дайте мені неба похмурого
дайте музики серед запахів, щоб летіти між пасем дощу
наче кондор
наче звуки флояри
дайте Духа мені, Духа дайте, хай не покине мене
ані вдень,
ні вночі,
дайте сухожиллів на ремні
щоби не порвало грудей від розпуки
дайте стійкості знести цей болючий політ до останньої ноти
прошу – стійкості до останньої ноти
що звучатиме десь далеко в холодному небі
звідки лиють дощі
котрі йдуть
не для нас
