Розділ IX
Гоца назавжди. Нарізкапам’яті
Мимохіть ми опинилися ляльками у грі чогось більшого за нас – у такій грі, де рисувалися зовсім інші горизонти, аніж ми планували побачити. Горизонти до млості тривожні. Бо реальні, а не надумані.
Коли збираєшся зробити зі своїм життям щось настільки масштабне, та ще й отак ізгаряча, обертаєш на себе увагу сил, у котрих ти пробуєш відібрати роботу – а вони, до твого відома, за свою роботу відповідальні.
Гоца не приходила. Почав хвилюватися, чи не сталося нічого поганого. Мобільний вона радо вимикала й раніше, все боялася поганих дзвінків. Тричі я заглядав до неї в ательє, але ніхто не відкривав. Мені здалося, за дверима все-таки хтось був.
Минуло чотири дні, важкі, неначе рвані рани. На п’ятий день, у понеділок, кухар Михась послав мене у справі сирників до приватного підприємця В.П. в район вул.Гуцульської. Долаючи завалений снігом Ринок, мені привиділося, як у браму біля кнайпи «Синя пляшка» прошмигнула знайома постать. Видалося, ніби Гоца навіть устигла мене помітити.
Я кинувся до брами, але там нікого не було.
Пройшовся по дворику до самої кав’ярні, зазирнув досередини – немає. Таки привиділося. Хіба…
Зазирнув у сусідні з кнайпою двері. Гоца присіла за сходами, зіщулена, втиснувшись у стіну. Ховаючись від мене.
Німа сцена.
– Я тебе знайшов.
Вона почала плакати. Нічого не розуміючи, я спробував обняти – вона відштовхнула. Знову спробував, але на цей раз вона мене просто копнула прямо в живіт, і я зігнувся навпіл. Гоца побігла до сходів. Я кинувся слідом.
Наше переслідування тривало аж під саме горище. Гоца метнулася до дверей, та вони були зачинені, точно як тоді – у ніч першого знайомства з будинками.
Я знову спробував піднятися до неї, і отримав удар кігтями по щоці. З другої спроби впіймав її. Не контролюючи себе, заламав руку за спину. Гоца оступилася, і ледь не впала зі сходинки, повисши на заламаній руці. Я побачив на її обличчі гримасу болю і негайно звільнив. Вона знову кинулася на мене – звірин
– Ну трахни, трахни мене нарешті! – простогнала вона.
Зідрав з неї слакси разом із трусами. Розстібнув матню і, нагнувши її, ввійшов ззаду різко і сильно. Гоца скрикнула від болю і подалася назустріч. Із шумом злетіли голуби, що спостерігали на балконі. Вона була гарячою і сухою, і ці три рухи, котрі ми зробили назустріч, були такими ж болісними, як цвяхи в ранах христових. Я зійшов на неї росою мученика, і відчув, як уся моя сила, завдяки якій оберталося колесо ситуації, вийшла їй на труси.
Ми похапцем одягнулися – Гоца кинула обкінчані майточки до косметички. Збігли на поверх нижче, роззираючись, чи ніхто нічого не помітив. Впали на дерев’яні сходини. Вона важко дихала, кривилась від болю. Про мене годі й говорити, кров била у скроні кувадлом. Гоца витягнула пачку синіх «Вінстон» і пригостила мене.
Ми закурили. Наші тіла пашіли жаром.
– Я так не можу, – сказала вона, повісивши голову. – Ти чудова людина, П’яточкін, але ти ненормальний. Я не можу з тобою так, як хочеш ти.
– Чому?!
– Ти просто хворий. Подумай тверезо, чим у тебе напхана голова. Подумай, і тобі самому стане страшно.
Я буквально онімів. В останню чергу сподівався на
– Ти мені не вірила?! Про пам’ять, про телепортацію?
– Яка телепортація, чоловіче? Які «люди з очима»? Ще сидить, показує – «у того світяться, а у того не світяться. А у того тільки трошки». Я… я просто була шокована. Офіціантка спіткнулася, тому що забула випрати труси.
– Тому що кладе забагато цукру, не перекривляй. А від недовіри, між іншим, у людей розвивається діабет, а від ненависті рак. А у ревнивих на обличчі прищі! А якщо ламати гілки на деревах, то буде алергія! А якщо їсти багато солодкого, то вимивається кальцій, а якщо з коньяком, то буде молочниця! У тебе вже закінчилася молочниця?
– У мене від таблеток, а не від коньяку. Про таке не говорять.
– Про
«З боку, – якось відсторонено подумав я, – може навіть здатися, наче хлопець заговорюється, і взагалі – погано розбирається, де вигадки, а де дійсність».
– Ти знаєш, – сказав я спересердя, – я, може, краще за будь-кого розбираюся, де вигадки, а де дійсність!
– Я думала, ти жартуєш… Думала, ти просто такий фантазер, або що це така гра. А ти, виявляється, справді чокнутий… Але ж нічого, я би стерпіла, тільки би ти не робив дурниць. – Вона гірко зітхнула. – А тебе потягнуло кафе підривати. Боже, я, коли це почула, я так злякалася за тебе…
Замовкає. Втягує носом сльози. Витирає обережно вію. Продовжує:
– Якби ти знав, як мені зараз погано! Я не сплю через тебе. Мені жити не хочеться, а ти навіть не розумієш цього… Боженько, чому мені так важко з тобою? Якби ти не почав говорити про ці речі, ми би стали чудовою парою. Нам було так весело! У нас так усе чудово складалося! Ми так пасували одне одному, хіба ти не помічав цього?
Знову пауза. Закриті очі. Розплющує тремтячі повіки й продовжує:
– Знаєш, для чого я їздила до Києва? Я хотіла тобі зробити запрошення в Канаду! Я думала, ми весною поїдемо до мене… А ти все зіпсував. Навіщо, Петруха? Навіщо ти почав говорити про цю пам’ять? Ти просто хотів здатися крутішим, правда? Ти хотів, щоб я тебе слухала з відкритим ротом і просила ще?
– Ні, неправда! – я відмовлявся вірити своїм вухам. – Неправда! Неправда! Я розказав тобі це, бо це – частина мого життя! І якщо ми живемо разом, я повинен був розкрити тобі цю таємницю. Якби ти повірила мені… ти ж бачила… Ет, нічого ти не бачила. Хіба пам’ять бачила.
Вона скуйовдила мені волосся.
– Пам’ять – це тільки пам’ять, малюк.
«Не називай мене «малюком»!», – гаркнув я подумки. Та хіба Гоца винувата, якщо це дійсно так? Я той, хто є, а не той, ким би хотів бути, чи той, ким видаюся. І тут махати руками недоречно. Гоца уявляла себе моєю старшою сестрою, яка вже набачилася світу і стояла міцно на ногах. А я для неї безпорадний малюк, все ще там, унизу – бігаю за примарами. Для неї це
