– Однієї пам’яті замало, щоби я могла повірити.
Пауза.
Ледь чутно шепоче:
– Обійми мене.
Ми обійнялися, наче сироти.
За якийсь час вона майже беззвучно спитала:
– Але ми можемо бути разом, хіба ні?
– Без пам’яті – ні.
– Тоді зроби так, щоби я про все забула.
Ми ще трохи посиділи мовчки, тримаючись за руки. Вона підбирала слова, щоби не образити мене, і це бісило більше, ніж прямий удар.
– Сонечко, – м’яко мовила вона. – Хіба тобі так важливо постійно думати про ті очі? Про пам’ять? Є багато земних речей, з якими можна бути просто щасливим. Ти непогано відчуваєш живопис. Ти би міг сам спробувати щось намалювати…
– Малювати?! Знущайся, знущайся! Але – не говори – зі мною – як – із – хворим! – Я бив кулаком по коліну, Гоца здригалася. Дивлячись перед собою, я відчеканив:
– Ти – повинна – повірити – що – існує – Дещо – Більше. Це найважливіше. Ти повинна повірити, що я знаю! Довірся, просто довірся й повір, що ти так само можеш досягнути цього. Кожен сам може переконатися в тому, що Буття Таємниче. Ти мусиш повірити, що кожне слово, яке я тобі сказав – правда!
– Але ж це вигадки, – прошепотіла вона. – Цього не існує…
– НЕ ВИГАДКИ, СКІЛЬКИ РАЗ ПОВТОРЮВАТИ! Я НЕ БРЕШУ, ТИ ЧУЄШ, Я ДО ТЕБЕ ГОВОРЮ, А ТИ МЕНЕ НЕ СЛУХАЄШ, ТИ, КОЗА БЕЗТОЛКОВА! ТИ ПОВИННА МЕНІ ПОВІРИТИ!
Не стримався і зірвався. НЕ СТРИМАВСЯ.
Як миттю стало сутужно! Який ґротескний, важкий маскарад я затіяв, о горе.
Якби ми могли в цю мить перестати кривлятися, вдавати із себе всезнаючих. Якби могли в цю мить відійти від завчених ролей. Подивилися би на себе збоку, оцінили безглуздість претензій. Як я хотів, щоби ми знайшли компроміс.
Якби міг, я би знову заплакав – на жінок це діє безвідмовно.
Я почав пояснювати, що зовсім не хотів обізвати її,
Та, здається, це тільки затягувало невидимі удавки. Гоца Драла відчула, що мусить розірвати їх першою.
– Ти розумієш? – ламким напівшепотом спитала вона востаннє. – Мені через тебе жити не хочеться. А ти далі своєї. Навіть не бачиш, що я жива, біля тебе, поруч, і що ти мені також потрібний тут і зараз.
Вона поцілувала мене у скроню – війнуло легким ароматом тютюну і черешні – і піднялася. Зовсім спокійна. Не те, що я.
– Я піду, – прошепотіла вона, залишаючись на місці.
Я змовчав. В очі щипало. Вона ковтнула повітря, аби щось додати, однак передумала, і з гупотом збігла по сходах. Тра-та-ра-та-та-та-та-там – другий поверх. Тра-та-ра-та-та-та-та-там – перший поверх. Зацокали обцаси по каменю – Гоца, не зупиняючись, вийшла на вулицю.
От і все.
Вже наступної хвилі я почув скрегіт, дзеленьчання битого скла, шум і гам, – і гучний крик, і знову хрускіт розтрощуваного бампера і зойки перехожих. Я прожогом кинувся наниз, ледь не запоровши носом, пригальмував долонями. Вискочив на вулицю.
В очах почорніло, куля слаботи накотилася на сонячне сплетіння. В очах почорніло. Куля з шипінням відкотилася, і світ знову розвиднівся.
Ноги підкосилися, я грузько осів на землю. Очі не хотіли бачити, і знову все обсипалось у важку, убиваючу темряву.
Раз-два, трас-трас по писку.
ЗАБУТИ. ЦЕЙ УРИВОК ЗАБУВАЄМО
Розпрощавшись із Гоцою, я прийшов у кафе, і до мене зразу ж підбігла Віка, наша нова офіціантка. Сказала, що мене шукав якийсь чоловік. Я сів біля шинквасу пообідати. За кілька хвилин у кафе зі сторони книгарні проник плечистий дядько у теплій військовій куртці. Це був мій брат Василь. Він змінився. Подорослішав. Запустив вуса, як тато.
Василь приїхав забрати мене. Неля, наша твистед систер, у суботу одружується. Я радий бачити брата, а ще радіший отримати можливість на кілька днів змінити обстановку.
Дорога до Мідних Буків. Все в тумані.
Брат заснув, сперши голову на запотіле вікно. Я теж побував заснути, але почувався, як ранений звір
Раз-два, трас-трас по писку.
Мені допоміг піднятися якийсь вірменин у дорогому пальті. Лежу біля брами у «Синю фляжку». Я ж мав цей уривок забути! Знову накочується страшне потемніння, ледь не падаю з асфальту. Мороз по шкірі. Я вмираю.
– Ара, ті как? – питає він мене. Такий смішний вірменин, у кепочці, як з анекдоту. Кутиком рота жує недопалок.
– Батя, дай затягнусь, – просипів я.
– Курі, дараґой, – посміхається він. Такий смішний вірменин, з нікелевою фіксою в роті. Допомагає мені піднятися на ноги. – Бєда слючілась. Дєвушка под трамвай бросілась. Ти туда не хаді, крові мноґа. А-я-яй! Не сматрі, Богам прашю, дараґой! Куда ти!
Знову все осипається. Все в тумані.
Я буду пам’ятати, чого б це не коштувало мені.
Буду пам’ятати.
Вірменин відвів мене до себе додому. Все в тумані. Як я опинився у цьому незнайомому місті? Не пам’ятаю.
Квартира видалась мені віддалено знайомою – принаймні, я з першого разу знайшов вимикач у туалет. У вітальні я віднайшов свій рюкзак. Це нагадувало заплутаний сон. Звідки тут взятися мому рюкзакові? Впізнаю свої штани, отже, це мої речі.
