Випиваючи її настоянку з келиха, він ще не знав, наскільки міцним буде зілля. Наскільки
сильним може бути сп'яніння. Хімічні реакції протікали надто швидко. Він не встигав
регулювати систему, реторти
перекипали, його внутрішній гомункулус, його відкрите Sol, його Ipse, його чорне Сонце
раптом здалося несправжнім. Плакатом з вогнем. Як у казці про Буратіно.
Більше не вдавалося вдавати з себе алхіміка, чиї помисли спрямовані на досягнення
Півночі і на Дерево Пізнання під Полярною зіркою. Тоді він не знав, що Північ — це вона.
Притягання ставало небезпечно потужним. Яків забажав зникнути, як тільки зрозумів, що
впіймався на неї. Що сам, кожного разу
убиваючи дракона, ставав ним і що принцеса, яка винаймає цю кімнату на Високому
Замку, насправді чаклунка, котра зваблює лицарів і приковує їх до себе спрагою до
драконячої крові. Він знав, ця жінка родом з краю, де серед принцес є традиція з'їдати
своїх коханців. Він згадав китайську легенду про безсмертних істот, які під видом молодих
дівчат здатні висмоктувати з тіла воїна мед поезії. Тепер Ірена видавалася йому
павучихою, котра розчиняє його слиною своєї відьомської жіночності, робить його
придатним до вживання, робить його «хлопцем Ірени», готовим до вживання.
Щовечора, мовби яку вервицю, Яків перебирав кабалістичний бісер нот. Де пішло
викривлення договору? З голови Афродіти, розкроєної модою, вийшла не тільки гола
Ірена в голландських панчішках. За нею посипались усілякі нещастя, які полчищами
павуків підривали його хитку й без того впевненість у речах. Він розкрив скриню Пандори.
За що спіткало горе Епіметея, як не за те, що позаздрив він братові своєму Прометеєві, бо
Господь приймав жертву братову, а його — ні? Вузол больових взаємозаліків заплутався, затягнувся, і Яків відчув, що застряг шиєю в зашморзі.
Асфіксія спричинила галюцинації.
Панічний ляк перед зближенням з павучихою періодично змушував його мімікрувати під
сухий листок і не відповідати на її мейли, повідомлення та дзвінки.
Наслідуючи деяких скорпіонів, іноді він запрошував її на танці.
Чим далі тривали їхні стосунки, тим менше різниці між людьми і комахами він бачив.
Закралася думка, що таємне навчання кабалістиці та алхімії — все це фантазії його
запаленої уяви, а сам він — безнадійний психічно хворий і що уся його екзегетика і
герменевтика музики — обман.
Злякавшись цих думок, Яків утік від самого себе в Київ, сподіваючись, що ніхто не
помітить павуків у нього під піджаком. «Ні, це не я! Я не міг собі вигадати всього цього, це
не може бути лише хворою вигадкою!»
Яків зрозумів, що музикою сфер у Кракові він завдав серйозної шкоди тонкому
інструменту свого розуму, і тепер із цією розкроєною (другою, внутрішньою, до якої
нікому немає діла) головою треба щось робити.
І він поїхав до Києва.
13.
Отже, ти — Ірена.
Я втік, а ти залишилась. Жертва та убивця помінялись місцями. Ти — надзвонювала мені
вечорами, і я наперед знав, що зараз ти плакатимеш у слухавку,
підвиватимеш щось по-шведськи, французькою вмовлятимеш мене повернутися,
погрожуватимеш, що поріжеш жили у ванній під музику Бьорк.
Я — перестав відповідати на твої листи.
Через місяць Ірена написала есемеску, що вона і далі плаче кожен день і що в неї
затримка. Я поринув у музику для реклами і жарти з колегами.
«Я схибила, — прийшла есемеска наступного дня. — Я зайва у твоєму космосі». Я вийшов
