сімдесяти п'яти до вісімдесяти дев'яти кілограмів. Або придбання кількох костюмів з
італійського сукна, шитих у модельєра з Франції.
Що ж до братового останнього трофею — «ленд крузера» патріотичного чорного кольору
— то радості з нього було мало. У столичних корках машина ставала схожою на повзучий
чорний катафалк.
Столиця — місто елегантних катафалків і клаксонистих трун на колесах. Приватні
домовини своїми вихлопами перекривали кисень комунальним трунам, комунальні
труни ущільнювали пасажиром асу і вмикали гучніше радіо «Апокаліпсис», і ставало
зрозуміло, що втекти не вдасться нікому.
Ніхто з домовин і не втікав.
5.
Життя Якова у столиці плелося не так удало, як братове. Він працював звукорежисером у
невеликій, але заможній компанії. Її власник, якщо вірити пліткам, відкрив її під свою
коханку, з якої начебто мріяв зробити артистку.
Працівники студії у цю байду вірили мало. І справа не в професійному цинізмі.
Рентабельність студії була значно нижчою за гроші, які тут платили. Власники студії у
фінансову кризу не вірили, сповідували зовсім іншу релігію. Це було добре.
Зле було те, що робота на студії спричинювала в Якова печінкову кольку. Ховати за щокою
музичну освіту, розміром з гору Синай, і привітно посміхатися при цьому — схоже на
пекло в дусі Дайте. Сім років музичної школи імені Соломії Крушельницької, три роки
музичного училища імені Лисенка, два роки київської консерваторії і врешті п'ять років
консерваторії у Кракові. Мало не щодня обличчя молодого звукорежисера
перекошувалось у дивній усмішці. Колеги вважали це бажаною нормою професійного
цинізму. Досвідчений ескулап одразу розпізнав би жовчнокам'яну хворобу.
Один знайомий зі Львова, з яким Яків учився у Кракові, нарікав: концертним виконанням
партії на фортепіано він заробляє більше, ніж як автор цього ж концерту. Тепер Яків, збагачений досвідом, міг відповісти на це так: ще більше можна отримувати, сидячи під
час концерту в будці звукорежисера.
На ту осінню пору, про яку йде мова, Яків упав так низько, що вже подумував про
створення музики для комп'ютерних ігор. Одна російська контора пропонувала написати
кілька тем і придумати озвучку персонажів: орків, ґоблінів, драконів та іншої нежиті.
У Кракові він міркував над тим, щоб продовжити навчання у Паризькому інституті
електронної музики під керівництвом самого П'єра Бульоза (декан обіцяв посприяти), і
навіть гадки не мав, що у світі існують замовлення на такі речі.
6.
Два роки, які молодий композитор провів в Україні після відмови продовжити drang nach Westen, він використав на те, аби усамітнитись від цілого світу. Роз'їжджати до віку Христа
по стипендіях, жити в резиденсах, писати музику, яку купуватимуть за пристойні гроші, —
усе це він послав під три чорти і під цим зухвало розписався. Якийсь час йому ще писали
професори із консерваторії. Усі компліменти про унікальність обдарування і потреби
Європи у його потенціалі він пропускав. Листи залишав без відповіді. Так він давав
зрозуміти, що його рішення незмінне.
Він оселився у батька, в родинному гнізді, біля Львова. На зароблені під час навчання
гроші облаштував домашню студію. Діставши у столичних колах добре реноме, став
писати музику для телешоу та вітчизняних серіалів. Найкасовіша річ — музика до серіалу
«Люципер» про повстанців УПА, який купило португальське телебачення.
Уникав держзамовлень, намагався мати справу з приватними каналами — так було
веселіше. Навіть музику для Всесвітнього конгресу українців передумав писати,
