Уявляєш собі таке? Ніби кліп на замовлення! Ну та добре.
Поміняли ми музику, гадали, на душі проясниться. Поста вили собі шось стареньке, з патефончика. Сидимо, слухаємо, діафільми дивимося, нерви заспокоюємо. А музика чимраз драматичніша, напруга наростає… Аж тут Олежик як не СКРИКНЕ!!! — імпульсивно вигукує Сашко, і маестро підстрибує на тахті від несподіванки. — …Як не СКРИКНУ!!! — емоційно підтверджує Олег, і маестро здригається знову. — Я ж дивлюся, а там!.. Там таке, шо… Сашко, покажи йому, бо не повірить.
Сашко перемотує плівку назад до пам’ятного кадру.
Маестро бачить на ньому товстуна бая, що розвалився на подушках і прислухається до якогось підозріло носатого нувориша. За вікном келії рясніє східними зорями ніч.
— А тепер гоп ля! — Сашко перевертає діапроектор догори дриґом, і в маестро самого від несподіванки та міцної бамбалачі перехоплює подих. Біло червоний смугастий халат бая і зорі за вікном утворюють автентичний американ ський прапор, а тінь носатого аксакала — контури СРСР.
— Заколот? — коротко цікавиться маестро, вмить прогледівши глибини всіх глибин.
— Нє. На наш погляд — нелінійна шифр система. Ми, як це побачили, тепер тільки те й робимо, шо проглядаємо кожен кадр під різними кутами.
— Обмін інформацією… — нагадує братові одну з актуаль них версій Олег. — Ми розробили теорію, за якою кожен кадр — це алеґорична притча про комунальну сансару в Узбецькій РСР.
— Або, за іншою гіпотезою, якийсь наказ… Наприклад, секретному американському резидентові десь в Азербайд жані, город Ґянджа. Приміром, провести диверсію на будові атомної електростанції.
— Та ні, — заспокоює маестро. — Це обикновєнний міжнародний заколот. За який рік діафільм?
— За восємдєсят сьомий.
— Значить, все вірно. Три года оказалось достаточно, — загадково каже він і, примружившись, вдивляється в діафільм. Нарешті, наче пересвідчившись у чомусь, про що давно підозрював, він пляцкає себе по коліні. — Канешна.
Так і думав. Алєгорія «Бурі в пустині». Все рощитано на кілька років наперед.
Декілька секунд брати Коклюші втуплюються в проєк цію, а потім експльодують захопленими вигуками: «Точно!»,
«Вєрняк!», «Стопудово!».
Але маестро робить застережний жест рукою, показуючи, що це ще не все.
— От ви чули про трагедію на Скнилівському летовищі? — каже він авторитетно. — Це тоже з розряду контроля мас і історій про психотронноє оружиє. Оце я, кстаті, називаю «насильницькою українізацією». Взяли, зібрали людей під прєдлогом авіашоу, а потім кинули на них самольот. Вогонь, кров, сльози, шок! Відкинуті всі стандартизовані шаблони мишленія і мовлення. Іменно в цей момент у силу вступає надсекретний циркуляр з Міністерства освіти і науки України про заміну в національному лєксіконі іностранного слова «аеродром» на національно свідоме «летовище». Шо, не вірите? А хіба ви чули, шоб якась україномовна періодика писала про трагедію «на Скнилівському аеродромі»? Ні.
Тілько «летовище».
— А шо? З масами тільки так і слід працювати, — погод жується Сашко, великий любитель маніпуляцій та зомбіфі кацій. — Квант правий. Не погодилися, тлумки, на новий правопис, то їх силою змусили. Одній літері «Ґ» які лише заходи присвячені були: убивство журналіста, в імені якого, при особливо вдалому написанні, тих ґе аж чотири.
На мить компанія замовкає, захоплена величчю держав ницьких діянь. Крізь дим пробивається стійкий дух чиїхось ніг. Маестро перший занюхує запах і, щоб розвіяти зайві підозри, каже:
— Однозначно, тут задіяні масони. Експеримент виразно масовий. Візьмімо, зокрема, такий разлагающий елемент побуту на фізичному рівні, як лапша швидкого приготу вання. Адже воно також, по суті, закладає певну матрицю повєдєнія: голодні очі, шлункові коліки і задрискані жиром харі. Але даже це повернуто на користь Галичині. Бо главною ціллю цьої масоньєрії є, само собою, сєпарация остатків галицької культури на геополітіческу чашку Петрі у формі Львівщини, Холмщини та Буковини для проізвєдєнія відповідних погребальних ритуалів надлєжащєй величі.
