Катя гмикає.
Маестро дивиться на рубильник. Стукає по ньому, як по зіпсутому телевізору, і всі поверхи будинку 7/18 одночасно спалахують пронизливим свистом і скреготом. Шум, наче злітає літак. Омці здригаються.
— УВАГА! УВАГА! ДО ЗАПАСНОЇ КОЛІЇ ПРИБУВАЄ ЕЛЕКТРОПОЇЗД «БЕСКИДИ ЛЬВІВ». УВАГА!
УВАГА! ДО ЗАПАСНОЇ КОЛІЇПРИБУВАЄ ЕЛЕКТРО ПОЇЗД «БЕСКИДИ ЛЬВІВ»…
Сашко Коклюш зривається на ноги і починає підганяти гостей:
— Хутчіш! Шикуйтеся по одному, швиденько!
— А што тако оо оє? — сонно запитує Катя Маестро потягується, гарчить і задоволено мружиться.
Він каже:
— Зараз, любі друзі, у нас начинається концерт. Олежка, а де камера? Катя буде кінооператором. Ви не проти, мила моя?
Катя не проти. Олежка поспіхом приносить відеокамеру.
Кількома словами він викладає Каті ази користування.
— Отут наближення… А такво — це нічне бачення, — пояснює він, коли в кімнату повертається Сашко. Його наплічна сумка роздута від допотопного чорного телефона, прихопленого на всяк випадок. Від маестро Сашко нав чився, що у Грі недоречних предметів не буває.
Вони шикуються один за одним — кашлюк старший, за ним омці — Женя Костя Катя. За нею слідує кашлюк молодший. Замикає колону маестро.
Вони виходять із прокуреної вітальні. Виходячи, маестро не забуває вимкнути музику.
У цитаделі антиодудів гусне темрява. 4 і 2 — А ет’ чьо таке у вас? Ходікі тайні? — питається Катя, коли вони виходять на ту частину Останньої території, де різниця між вулицями Набережною та Беранже зникає буквально на очах. Катя рухається повільніше за інших, до того ж постійно спотикається — адже вона дивиться крізь вічко камери. Фільмує все підряд, а найчастіше свої ноги і те, за що вони чіпляються. По ліву руку коридора — ряд вікон, завішаних каламутною цератою. Від безлічі протягів церата шелестить, як навіжена. Справа — незліченні бічні відгалуження коридорів. Сходи, драбини.
Чого вони тут тільки не понаносили, дивується маестро антиодудській невгамовності, коли вони проходять біля купи музичного брухту. В одній з кімнат краєчком ока він зауважує розбитий рояль.
Дують сильні протяги. За спиною без угаву лопотять крилами птахи. Цей шум крил стоїть у вухах так нав’язливо, що запросто починаєш плутати, що ж ти, врешті решт, відчуваєш — бачиш лопотіння крил… а чи чуєш коридори та вікна.
— А пачєму туалє е етов так багато? — не перестаючи фільмувати, замріяним голосом цікавиться дівчина. Її здивування цілком виправдане: кожна друга кімната тут обладнана брудним унітазом.
— Бо потому, — маестро підганяє Катю, яка забагато крутить головою і роздивляється на різні боки. — Какаємо багато. Йди давай… (не та інтонація) — кгм… в сенсі, тебе чекають незабутні дні… Чекай но.
Перед мандрами відлию…
Маестро гукає Сашка, і той спиняється. Мовчазний омчанин Костя витягує з пачки папіросу, і маестро, перш ніж зникнути за дверима, бачить: Олежик припалює тому від своєї запальнички.
Маестро затраскує двері, закривається на гачок і розвер тається обличчям до виходка. На підлозі — здута від сирості кахлева плитка. Маестро втягує носом повітря: їдко тхне хлоркою впереміш із калом.
Він підіймає погляд від іржавої мушлі унітаза! і!
— Олежик, чому в параші світло не вимкнув?
Дуже знайомо. Хто б це?
— Там маестро вже годину втикає. Маестро, Катя питає, чи ти ше довго?
Ага. Маестро — це наче я. От і добре, думає він.
Не наважується відвести погляд від безконечних гектарів незайманого простору. Біле. Все, що він бачить перед собою, — це білий колір. Все, що він пам’ятає, — білий колір. Арктика.
Що ще? Легкість, чистота.
