розкажемо. Це ду у у уже інтєрєсно, так що погоджуйтесь.
Олег, який до цього пускав ротом бульки, багатозначно додає:
— Ви ж самі розумієте: у вас немає вибору.
— А шо від нас требується?
— Хе ге е е… — маестро потирає руки. — Всьо, що від вас требується — це тільки маленька пантомімка. Тєатрик…
Друзі, адже ви любите тєАтр? 3 і 1 Маестро витягує з валізки свій «Неопубл», гортає. Різко видирає жменю карток.
З кухні чути дзенькіт виделок. Коклюш подає омцям ланч.
— Тримай, — протягує він Олежикові, користуючись відсутністю гостей. — Це тобі пригодиться.
Коклюш бере картки і навздогад вибирає кілька рядків: команду точки можна окреслити так: за означенням,
«здоровому глузду» властива впевненість у судженнях, але, попри все, він вагається. Я ж тепер не впевнений ні в чому — саме тому я більше не вагаюсь. Ця впевненість іншого ґатунку.
Вона — це тунель за межі світу команд. Це не точковість.
— Це шо, я маю цю роль напам’ять вивчити?!
— Буде досить, якшо переглянеш. І перепиши своєю рукою у якийсь блокнотик. Блокнотик повинен казатися поношеним, а твій брєд — переконливим. Усік?
Олежик киває.
— Главне, ти повинен постійно залишати їй місце для сумніву. Хай відчуває, що трохи старань з її боку — і вона переплюне тебе. Пойняв?
Киває, занурившись у нотатки. Маестро скидає окуляри і, поки протирає, напучує: — І шо важно, ти мусиш справити на цю юну крихітку вражіння настоящого менщизни в самому розквіті сил. Щоб вона буквально прочувствовала, що у тебе пропєллєр в сраці.
Ну, в її віці створити таке пріятне впєчатлєніє — нічого особливого, тобі це вдасться. Скалатай собі банду з мало лєток. Ми ж це все проходили, стандартний триплекс: два прідурка, один вічно ірже, другий жаліє себе. І ти як давящій вєктор. Пойняв? Захопи її чимось. Взнай, які у неї інтереси.
Говоріть із нею про малярство, батярство, наркотики, секс, мекс, пекс, фекс — та хіба мало тем? Врешті решт, візьми виїби її! Ти ж усе таки Антиодуд!
Олег киває головою.
— А назад як? Через Набережну?
— Бе ран же. Не Набережна, а Бе ран же. Зустрічаємося коли?
— В лютому. Е е е е… а! Сімнадцятого. На Високому Замку. Правильно?
Маестро киває і тішиться.
З кухні повертаються омчани. Вони ситі та прояснілі. За ними виходить Сашко і гасить на кухні світло.
— Отож, — каже маестро, і всі погляди збігаються на його вказівний палець, піднятий до стелі. — Бій за мальчіка Дімочку Мендєлєєва оголошую відкритим. Ми починаємо концерт! — вигукує маестро і дико підморгує, ніби хоче видусити собі око. — ХАЙ БУДЕ ЗСУФ!
Анти одуд юніор сприймає це як прямий наказ і смикає загадковий рубильник на стіні, під яким лаконічний напис маркером:
ZSUF
Починає мерехтіти світло. Омці втягують голови в плечі, але нічого не відбувається. Впродовж часу, достатнього для трьох затяжок цигаркою, у кімнаті панує мовчанка.
— Даа а а а… прікольно… — озивається Женя з Омська.
