питання вирішуються тет а тет — ти і текст. Тому то я змушую Дереша на секунду заплющити очі. Я міркую, чи здогадується він, — адже моя Гра, як на мене, варта найвищих похвал.
Вирішую, що скоро здогадається. На те він і Дереш.
Тому я висковзую з параші, майже стикаюся чолом із малим Коклюшем. — І ще, — нагадую малому, поки є час. — Якщо вона питатиметься про Дереша, кажи, що такого не існує.
Запам’ятав?
— Дереш?! А хто такий Дереш?
— Несуттєво. Головне, щоб наша мала зрозуміла: його не існує.
— А навіщо це, маестро?
— А це вже тільки між мною і Дерешом.
Я негайно повертаюся в парашу і, скільки маю сил, втримуюся від задивляння вглиб Сторінки. Очікую, поки мої посланці переведуть підмогу на тамтой бік Останньої території.
Раз.
Два.
Три.
Маестро виходить із параші. Він опиняється у просторому порожньому залі з високою стелею й вікном, завішаним целофаном. Целофан голосно шелестить від протягів — їх у будинку більше, ніж коридорів. Друзі вже давно пішли вперед.
Вітер.
Підійшовши до стіни, маестро підбирає з підлоги вуглину і виводить на стіні кривуляки:
Истина ошеломляюща; она настолько невероятна, что мы каждую секунду предаем ее ради жизни во лжи Точно, думає він. — а ше допишу: «Параша — 5 м вліво», але думки ці надто серйозні, аби втілювати їх у життя прямо тут і зараз. 6 і 1 Дах на перекошеному будинку справді найцікавіше місце для Експериментів. День стає вечором — холодні сутінки з важкими хмарами і поривчастим, різким вітр ом. Час Об’єкта № 5.
Зліва височіє іржавий кістяк будівельного крана: прямий стовбур, пряма стріла. По ньому можна зорієнтуватися, наскільки високий дах у будинку 7/18: кабінка оператора знаходиться всього на п’ять метрів вище. До гака на стрілі кріпиться потужний прожектор, важкий і темний.
Як тільки но вилазиш на дах, перші хвилини важко думати про інше, окрім як про вітер. Тут його справді багато.
Маестро не раз думав про зв’язок, прокладений вітром між вулицею Нестерова, цим дахом і перетягами у коридорах кашлюківського лабіринту — таких сильних, що валять із ніг.
Коли дивитися на прудкі синьо сірі хмари, йде обертом голова і здається, з під ніг вислизає земля. Небо міняється швидко, як у кіно.
Саме цієї пори на площадці панує особлива атмосфера: те, що Коклюші називають сферичністю. На даху брати Кашлюк торкалися вершин своєї творчості. Тут прово дилися їх найкращі гепенінґи. Під час таких дійств Толік піротехнік за півлітра горілки погоджувався лізти у кабінку крана і смикати за ручки: гак із прожектором натужно їздив уперед назад і освітлював дах. Справжня Опера скрипу.
ТУТ ВІТЕР
На даху чекає підготоване кашлюками обладнання. Дві дебелі колонки, драм машинка на табуретках, схожий на футуристичний архітектон клавішний синтезатор, обмо таний фольгою мікрофон і безмір коаксильних кабелів під ногами. Об парапет стоїть сперта електрогітара. На табуреті темніють обриси підсадженого на процесор акордеона «Донбас». З акордеона стричать катетери, якими біжить повітря. Акордеон дихає.
