2
Другою точкою (яку фізики назвали би точкою роси, а математики — точкою епсилон), точкою випадання конден сату, стала думка, що за нею певний час стежили… або й досі стежать. Хтось мусив навести на неї того араба — того самого, що вручив їй записку з адресою та містичним застере женням. Цілком імовірно, це було пов’язано з Антоном. Саме припущення про те, що її ім’я стає відомим усе більшій кількості невідомих осіб, кидало Терезку в жар. Вона випала з літньої гармонії.
Незнайомий юнак із лицем набожного бедуїна — авжеж, таких вона знала. Схожі на муедзинів, а виявляються психопатами. Бедуїн показав їй страх в пригорщі пилу.
Страх був новим.
3
Страх був новим.
Це вже був не той страх, котрий фоткають із верхівки телевежі. Цей страх прийшов звуком, неспокоєм, схожим на брилу бочкового меду, проникнути вглиб якої можна хіба розпеченим ломом. Страх лили холодним ополоником їй на хребет, і той поволі стікав уздовж хребців липким слимачком аж до попереку, до незахищених місць нижче пояса, затікав між сідниць, поміж ноги, де все німіло, і навіть робилося лячно, як би ненароком не впісятися. Терезі було маркотно. Близились місячні.
Щоби вберегти себе від усеможливих нервових здвигів, Терезка взяла тайм аут.
4
Юлько Торба, або ж просто вуйцьо Юлік, її вуйко по маминій лінії, був людиною душевною. Коли топляться мізки, хтось дивиться телевізор, хтось для розрядки береться рахувати гроші, хтось лущить фасолю на насіння, можна міняти ґрунт в акваріумі — технік багато. Терезка в такому випадку їхала ранковим поїздом до Мідних Буків — слухати байки про вуйкові походеньки.
Замолоду вуйко Юлік працював лісником у Вовчу хівському лісництві — ще тоді, коли. Вуйко тримав багато бобін зі старою музикою, за якою вмирав — тоді, коли. На антресолях вуйко переховував поношені «вельвети», солідну підшивку журналів «Ровесник» і кілька тек вирізок зі статтями про монстрів гард року — на незабудь про тоді, коли. Її вуйко був СТРАШНИМ ХІПІ — теж тоді, коли. І, ясне діло, він завжди був ПРОТИ. (принаймні, тоді, коли) Різниця у 30 років дозволяла вуйку Юліку переповідати Терезі власне життя у манері «знайди дві тисячі сто сімдесят п’ять відмінностей».
Байки були щоразу іншими — і щораз правдивішими, натурально. Для Терезки не існувало кращого реляксу, ніж довіритися вуйкові у тих невинних, безглуздих побре хеньках, поданих під соусом із настільки непереконливих деталей, що рот мимоволі розпливався у посмішці: мовляв «Ну ну… та ні, чому ж не вірю — вірю, тільки от…»
Останніх років зо три у думах вуйця Юліка витав гни лісний дух мейнстриму. Він влаштувався завгоспом у музичній школі й на старості літ здивував рідню, коли одружився на тутешній училці — місцевому генетичному курйозі з чорними рухливими брівками довкола рота, які він (курйоз) регулярно голив Юліковою бритвою.
До дітей у них справа не дійшла. Вуйкова половинка, цьоця Настя, зосередилась на тому, аби
