Гіршенькі, звичайно.
Хвилину я розглядав їх.
— А шо в них особливого?
— Кілька таких завезли у Париж десь усередині сімнад цятого століття. А якийсь польський граф зі Львова під пільно викупив пару щеп із двору самого Людовика п’ятнадцятого! Бачиш, он іній на них синій.
Я кивнув головою, не маючи сил іґнорувати пекучо прекрасні й до болю холодні пастелі.
— А секрет їх у тому, що влітку вони — дерева як дерева, а взимі іній на них забарвлюється в певний колір.
— Та ну!
— Ти ж бачиш! Став би я в останній день вішати тобі локшу на вуха. Мікроорганізми, старий. Бачиш, вони наче світяться!
Справді, здавалося, блакитний іній на деревах світився тихим внутрішнім світлом.
— А там он далі — блідо персикові, он там — ледь фіолетові. О, глянь сюди. Бачиш, які чудесні? Чистий рожевий. Здуріти можна. І я звідси їду.
Я зачаровано мняцкав поглядом м’які гами, зі смаком підібрані плавні переходи кольорів. Здавалося, просто гра світла при заході, але ж он воно як все непросто…
Андрій передав мені пляшку, і, поки я робив затяжний ґольґ, він, мов ненароком, кинув:
— Ти чув про Клуб галогенів?
Я вже хотів було відповісти, але вкусив себе за язик. І вчасно, а то б зразу виникли підозри: звідки чув, хто сказав… і таке.
— Але поклянися перше, шо нікому не скажеш.
— Клянусь.
Андрій недовірливо глянув на дно пляшки.
— Ти Таблицею поклянися.
Я швидко витягнув накреслену власноруч періодичну таблицю Мендєлєєва, поклав занімілі пучки десь між галієм і стибієм і врочисто промовив:
— Клянуся Періодичним законом і Дмитром Івановичем Мендєлєєвим!
Андрій здивувався. Присягатися іменем Хімічного Батька він не просив, та я вирішив довести, що вартий найвищої довіри.
— У нас на факультеті існує таємне товариство фанатів Хімії, — чітко вимовляючи кожне слово, відважив Андрій.
Вам мене, звичайно, не зрозуміти, але таке визнання прозвучало в моїх вухах як офіційне підтвердження існування світової змови.
— Справжніх фанатів, — продовжив він. — Таких, як ми.
Та шо там ми! Крутіших у сто разів!
— Скільки їх? — хрипким від хвилювання голосом спитав я.
— Четверо. І ше один.
— П’ятеро?
— П’ятеро. По одному на галоген. Фтор. Хлор. Бром. Йод. І п’ятий — Астат. Але його рідко видно. Він найкрутіший і найзадупленіший чувак у цілому Львові. Я був членом Клубу галогенів три роки. Вибач, шо тобі не казав нічого — заборонено. Я був Бромом. Але тепер мої старі їдуть, і я звільняю місце в Клубі. Я випаровуюсь. Я розповів Клубові про тебе, і Клуб вирішив, що ти їм підійдеш. — І я тепер можу зайняти твоє місце, так?
— Якщо захочеш.
Я розплився в посмішці. І знов ледь не видав себе.
— Слухай, а чим той Клуб займається? — поцікавився я.
Бо за цим питанням і починалася справжня терра інкоґніта.
Все, що можна було дізнатися від надійних джерел, — це тільки те, що в Клубі «люблять
