Ми з Дмитром закивали. Терезка, сплюнувши черговий клаптик січеного тютюну, впевнено доєдналася.
— Тільки не чотирьох, а п’яти! — я знову вчасно схаме нувся. — Не забувайте про Читача! Гра закінчується в першу чергу тоді, коли згадує про Своє існування Читач. Це, так би мовити, хід зназовні. Бог із машини.
— Ага. Сматрю в Кнігу, віжу фігу…
— Ми не спроможні вловити момент, коли прокидається Читач, але можемо прокинутися самотужки, якщо змусимо Текст вичерпати себе. Перевести його в потойбічну вертикаль слухайте, — пожвавлюється Терезка. — А могили — це до чого?
— Це ми типчиків різних закопуємо. Поки тебе не було, майже всіх закопали. Ми з Дерешом приходимо, а вони тут усі обіймаються: китайоси неґритоси різні, всі такі веселі, такі щасливі, шо аж йой. Діти різні бігають, мамів своїх упізнають… Ягнята з левами разом ходили, мечі з леме шами… Одним словом, заєбісь.
— Та а а, спочатку було класно…
— А ми взяли і всіх закопали.
— Тому нас так мало?
— Але вони б нам тільки заважали, повір мені, — продовжує маестро. — Подумай сама: постійно тільки то й роблять, шо якусь хуйню пиздять. Мене, приміром, навіть Діаволом обзивали. Сатаною. І за шо, спрашується? Ет, погані люди. Так шо решту будеш робити ти. Поки всього не закопаємо, ТАМ не опинимося. Хіба… Хіба би ти змогла сама. Тоді ми захоронимо тебе. Усікла?
— Ага! Це така техніка — закопування! І весь цей ваш Могильник — він також немовби в остаточній уяві? В уяві уяви, так би мовити? І ми тут саме на грозовому вітряному полі, серед патиків із дохлими воронами тільки тому, що комусь із нас такі асоціації естетично прийнятніші за яблуневий сад у травні?
Маестро здивовано гмикає.
— Талант! — хвалить він. — Але ти вкидуєшся, шо це кладбіщє — воно как би безособове? І будь яких емоцио нально нєґатівних рєзонансів немає тому, що ми їх всіх уже закопали, да? Просто кайф, як од красіво нарисованої картіни.
— Звичайно. Ми привносимо від’ємність у своє сприй няття і просто спостерігаємо зміну краси.
— Нам залишається тільки переглядати свої колишні асоціації, «попередні життя», кажучи дуже умовно. — озивається Мендєлєєв. — Ми вже не раз опинялися тут і вище — аж до самого кінця. Але щоразу повертаємося, бо завжди існує тільки зараз. Завжди залишаються певні належно непоціновані естетичні грані присутнього. Але тут, знову ж таки, ідуть інтерпретації, властиві чотирьом знакам, уможливленнями котрих є ми. На іншому рівні це можна вважати порівнянням двох енергій — зауваж, не кажу протилежних.
— Або Автора і Тексту, — вкотре нагадую про себе я і кажу з глибокодумністю: — Коли світ завмирає у паузі, Бог вставляє в друкарську машинку чистий аркуш.
Терезка розуміюче киває.
— Або як це робив мій знайомий, Антон. Шукав істину в геометричних командах, поки не зрозумів, що тлумачення команди — це команда тлумачення.
— Цілком вірно. Ще один класичний приклад: СЛОВО.
Воно значить тільки саме себе — я є той, хто я є. Дзеркало, задивлене у власну глибину. Головне — зрозуміти, згадати, що ти як дзеркало дивишся в саме себе. І що ти означаєш не щось інше, а сама себе. Дурниці, скажете?
— Зовсім ні. Адже на початку є Слово. Воно тотожне Самому Собі й означає тільки Саме Себе. Графічний знак — Я Є. Воно самоусвідомлюється. У певний момент, мож ливо, момент вселенської нудьги, Воно розуміє: якщо Воно усвідомлює Себе, значить, є хтось, хто усвідомлює, і є хтось, кого усвідомлюють. Я Є ТОЙ, чи просто Я Є. Маємо Ціле і те, що Його розділяє. ІДЕЯ РОЗДІЛЕННЯ.
Воно розуміє, що усвідомлює тільки саме себе, оскільки, незважаючи на розділеність, Воно все ж таки все, що тільки може бути. Я Є ТОЙ, ХТО Я Є. Знак, незважаючи на розділення графіки, залишається Знаком.
