Хвала Аллаху, чорноземи теж іноді виходять з моди.
— Бери лопату і давай копай! Малолєтка, блін, — кидає маестро із прихистку натягнутого на вуха ґольфа. Я не витримую і починаю реготати. Мендєлєєв гмикає і дивиться за обрій.
— Тобі ше вчитися і вчитися, а ти чим занімаєсся?
Розпиваєш лікьоро водочні іздєлія у підозрілих компаніях! — маестро уважно дивиться Терезі на спину, примружує очі й рече: — І взагалі, дитино… Знаєш, піди до лікаря, провірся: у тебе нирки хворі. В мене це, знаєш, від бабки… Даа а а… вона така женщіна була: раз гляне на людину і зразу скаже, де в кого яка болячка. Да аа а, це в мене від неї, стопудово.
Терезка здивовано глипає спершу собі на пупа і щойно потім — на серйозне обличчя маестро.
— Шо, чесно? — питає вона. — А знаєш, може бути… так так, мені навіть на медогляді казали. Так шо ти правий.
Я вже ледь не пускаю по ногах зі сміху. Сам до себе маестро мовить:
— Будда прав, Будда лєв, а посрєдінє Будда тіґр… Ми тут, карочє, товариство йобнутих буддистів, — пояснює він і, кумедно кривлячись, поправляє пальцем окуляри. Я стежу за маестровою пантомімою — той виставляє ногу вперед у позі відчайдушного радянського стиляги і шморгає носом:
— Хочеш — приєднуйся.
Терезка хмурить чоло.
— А можна?
В судомах сміху я валюся на мох. До вух долинає гомеричний регіт Мендєлєєва.
— Це шо? Все так і є? — дивується та малеча, видно, потроху розуміючи, що до чого.
На хвилю ми не на жарт замислюємось.
— Саме так все і є, — підтверджує нарешті Мендєлєєв. — Але все так не буде.
Тут не витримує і починає реготати маестро Терезка сидить із маестром на свіжій могилці, курить не в тягу «Приму робочу», посекундно спльовуючи з язика дрібки тютюну, і запитує в нас дивовижними запитаннями.
— То чим ви тут займаєтеся? Це що, чистилисько?
— Більше. Сказав би — сад. А ми — садівники.
— Які ше садівники?
— Ну, ми таяк би і гробарі, але, з другої сторони, тіпа і дєміурги. Це Дерешеве визначення, — він киває на мене. — Художнікі від’ємного.
— О, це завдяки Єшкілєву, — шаріюся, вдаючи скром ного, я.
Терезка заливається усмішкою, наче пригадала раптом якусь презабавну інвалізію (чи то пак, проклубацію). А я здивовано починаю розуміти, що просто причарований її присутністю. Від Терезки линуть м’які хвилі абрикосового млоску, які наказують мені стати перед нею на коліна і з рук нагодувати це дитя митою малиною. Шкода, але тут немає малини — я помив би її і нагодував. Правду кажуть: учителям не можна закохуватися в учнів, а писакам — у персонажів.
— Та нівроку… А ти, значить, Дереш? Той, що з Б. тусується?
— Ну та, — стенаю плечима, показуючи, що для мене з Б. тусуватися — все одно, що газету читати.
— А мені Антон казав: тебе не існує… Між іншим, на хріна ти мене так із тою запискою спричандалив?
Я прикидую, як ефектно прозвучить сказане, і випалюю:
— Бо я тебе вигадав!
— Оце, блін, загробний епатаж, — підкидає дрівець маестро.
Терезка розуміюче киває. Дмитро уважно дивиться на її міміку (а це щось направду варте уваги). Маестро ховає посмішку.
— Ага, — відповідає вона і призамислюється. Здається, вона відчуває, що ми від неї щось приховуємо. — Ага. То мене не існує?
Не хочеться її розчаровувати, та я відчуваю потребу сказати всю правду:
