званих «буденністю», «рутиною»,
«повсякденним життям» — займалися тим, що я називав позитивним спостереженням.
Другі вивчали гнучкість реакції божевільних. Для цього вони вводили в поле зору деяких пацієнтів предмети НЕ ВІД СВІТУ СЬОГО. У таких речах без назви закладена потенційна можливість заглянути в душу того, хто з ними стикається. Це я називав динамічним аналізом.
Спочатку я силкувався уявити собі, які істоти можуть критися за речами без назв. Аналізуючи вигляд цих загадкових артефактів, я пробував зрозуміти, як думає собі істота, котра могла створити подібну річ для спостереження за думками божевільних (сиріч, за мною).
Ніколи не забуду той момент, коли я втямив, що висте жую самого себе.
Згодом довелось відмовитися від цієї теорії. Я зрозумів, що деякі предмети, підіслані невидимими дослідниками, можуть маскуватися під цілком буденні й непримітні, на перший погляд, об’єкти. Фактично, кожен предмет міг бути ним, Об’єктом номер Ікс.
Я дуже злякався і більше про таке не думав.
З плином часу я вже не міг заперечувати факт, що музей живе самостійним життям. Не раз поринаючи у його картографію (чи можна винайти заняття більш захоп лююче?), я надибував несподівані новоутвори міґранти: заношений, але, вочевидь, «старий добрий» поролоновий бюстгальтер (чорний, зверніть увагу); чиїсь білі шкарпетки (я поміряв їх і виявив надто тісними; понюхав — і виявив надто чистими) та інші артефакти, які виносила на крайні орбіти кімнатного всесвіту відцентрова ґравітація.
Найбільше мене вражали волосини. Я знаходив їх у себе в ліжку. Довгі русі волосини не відомої мені істоти, яка ночує зі мною під одним коцом (ба більше, її руса голова лежить поруч моєї на одній подушці). Зранку, перш ніж встати з ліжка, я знаходив волосину другу і кілька хвилин проводив у медитації над їхнім походженням.
Динамічний аналіз.
Волосини, якби росли на голові якоїсь дівчинки, повинні сягати їй по плечі. Я любив таке волосся, і невидимі спостерігачі це знали. Щоранку я з недовірою принюхувався до цих ланцюгових породжень кератину.
Волосся пахло нестиглими абрикосами.
5. Блиск і свист
Деколи видавалося, кімната і зовсім не моя. Я скру пульозно занотовував самого себе на долонях шлакобетону, допоки не спив свою самість до останньої краплі (і не струсив бокал за вітром). В один із днів я мандрував покритими пилом амблігоніту вавилонами енциклопедій, ефесами запорпаних у порох порепаних довідників з органічної хімії, листів, старих календариків і зіпсутих компасів, поношених капронів (знову ж таки чорних: я понюхав їх у міжніжжі — пахло горіхом), навіть чужих конспектів з геометрії! Я наклеїв на стіну чергову роботу.
На звороті канцелярського бланка акварельками я нама лював квітку — витриманий у традиціях японської літографії червоний мак. Під ним дописав короткий афоризм на незабудь: квіти серед гівна пахнуть сильніше весна у Львові Начепив картину на вільний гвіздок і відійшов на крок, щоб помилуватися своєю майстерністю.
Воно прийшло блиском і свистом, гарячим мерех тінням.
Я вловив цей момент. Момент останнього штриха — невигадливої риски на портреті, по чому той оживає.
Я зрозумів: кімната раптом ожила. Я звільнився. Став порожнім. Коли все моє «Я» зафіксувалося на стінах кімнати, не було чому залишатися всередині. По суті, я вивернув себе назовні, а того, хто був усередині, не стало.
Думки? А ось вони — думки. Павутина, волосся, капрони, висохла сперма. Пісок. Таблиці
