Мендєлєєва.
Все. Я звільнився.
Тому: думки? які ще думки?!
Повільно я обійшов свою кімнату по периметру і зау важив черговий експонат музею невідомого походження.
На стіні, обклеєній марками і пільговими тролейбусними квитками, між витинків із часопису «НАШ» і моїх аква рельок хтось почепив новий артефакт. Це був видертий аркуш рекламка з середини якогось журналу. На ньому завмерла алкоголічка з розлізлою завивкою. В затінку кущів, крізь листя й гілки яких пробивалося плоске проміння заходу, вона сиділа на корчі й розмовляла з невидимим співбесідником. В одній руці жінка тримала незапалену, як наразі, сиґарету. В іншій — плоскогубці з сіро блакитними ручками. Під плакатом я прочитав напис:
ПРИЛУКИ. БУДЬ ОСОБЛИВИМ!
Я пішов на кухню, запарив чаю і дрижачою рукою кинув до нього шість ложок цукру. Про всяк випадок ковтнув пару таблеток парацетамолу (знову прийшла температура).
Потім дзьобнув собі трохи домашнього винця і заліг спати, намагаючись сховатися під ковдрою, серед волосин із запахом нестиглих абрикосів; сховатися подалі від того жирного шрифту, яким, здається, почало писатися моє життя вночі я прокинувся. Прокинувся і відчув себе повним рішучості віднайти клуб, хай би що там не робилося. В мені забурлила така енергія, наче я перетворився на прогрітий мотор джипа десь в африканській савані, і очі мої світилися, ніби фари у БеТееРа. Все було таким простим і зрозумілим, що я зітхнув із полегшення (чи навіть так: зіткнувсь із полегшенням), по чому негайно
6
Наступного ж дня специфічний настрій літер типу Bold мене покинув, і я з полегкістю вернувся до буденного.
Зранку, відразу після пари я пішов за ріг факультету — в дівчачу курилку, де, як правило, тусувався П’явка. Став, запалив. Біля мене відразу ж утворився діаметр вільного простору — я розумів, чому дівчата сахалися мене. Ще би — довметрове здоровило, вагою у сто кілограмів, у поно шеному плащику і дитячій шапочці на зав’язку, я лякав усіх лютістю бороди і диким рухом велетенських очей з під товстелезних окулярів, лякав кольоровим бамбоном на шапочці, лякав рукавичками, що висіли у мене на спеціаль ній шворочці, пропханій крізь рукави плащика (щоб не загубилися). Я був пострахом факультету і мав чим пи шатись.
Докурюючи, я приміряв до свого імені титул Брому — «Дмитро Шмігель, хімік маніяк, почесний член Клубу галогенів, Бром». Майже як на врученні Нобеля. В мене колись навіть сон був — що мені Нобелівську премію вручили з геометрії, так що я знаю.
Курив, переминаючись із ноги на ногу, намацував у кишені розсипи незрозумілого порошку бурого кольору.
Мені подобалися такі фетиші — грудка сульфату міді в носо вичку, кілька дрібок ортоклазу в кишені для копійок, блідо фіалковий нітрат заліза в папірці. А от мої пальці натрапили на згорнутий учетверо аркуш паперу: всередині — порошок перманганату калію. Марганцівку я носив як самозахист — якщо несподівано сипонути її в очі, у недруга виникнуть серйозні проблеми. Я, знаєте, хоч і пацифіст, але як треба, можу й відпацифіздити.
Тільки но я поліз у пачку за черговою сиґаретою, як почув чийсь ввічливий голос:
— Дуже перепрошую, у Вас не буде цигарки?
