Обличчя фермерів зробилися ще більш похмурими.
— Ладно, — сказав той, що з трубою, — пішли до агронома, йому розкажете, що у вас за церква.
— Послухайте, — спробував м'яко заперечити пресвітер, — нам треба їхати, нас чекають, будуть шукати.
— Дядя, — сказав йому на це чувак із трубою. — Будуть шукати — знайдуть. А зараз пішли до агронома. Ясно?
— Ну пішли, — невпевнено сказав пресвітер.
— У вас є телефони? — запитав пузатий.
— А шо? — не зрозумів його Сєва.
— Давай сюди, — коротко наказав фермер.
— Та ладно, — спробував відмовитись Сєва.
Фермер перехопив трубу двома руками й коротким ударом зафігачив Сєві просто в живіт. Сєва склався, мов розкладачка. Пресвітер кинувся було на виручку, але один із фермерів перепинив йому дорогу. Я поспішив до них, Тамара вислизнула слідом. Нас відразу ж оточили четверо, ті, що були позаду. Найближче стояв невисокий молодий фермер із якимось напівпанківським ірокезом на голові та новенькою монтувалкою в руках. Я зупинився, відгороджуючи від них Тамару.
— Телефон давай, — знову сказав фермер із трубою Сєві.
Сєва мовчки витяг мобло, віддав пузатому. Один із фермерів заліз до волги, витяг ключі, сховав їх собі до кишені.
— Тепер ти, — сказав фермер, приставивши трубу до пресвітерових грудей. — Давай телефон.
— У мене немає, — знічено відповів священик.
— А як же ти з парафією контакт тримаєш? — Подивись у них, — сказав панку, показуючи на нас із Тамарою.
— Так, женщіна, — панк із готовністю потягнувся до Тамари, — телефон давай.
Тамара перелякано запищала.
— Попустись, — перехопив я його руку. — Немає в неї ніякого телефону.
— А ти що бикуєш? — повернувся до мене панк.
— А ти? — я засунув руку в кишеню синього піджака, стискаючи подаровані перевізниками електроножиці.
Панк краєм ока помітив, як гостро напинається моя кишеня, вирішив не ризикувати й швидко згас.
— Ладно, — сказав, — немає так немає. А в тебе самого?
— Хочеш обшукати? — запитав я його.
— На хуй ти мені потрібен, — сказав на це панк. — Корочє, Вовєц, — крикнув пузатому, — тут все чисто.
— Ну що, — відповів на це Вовєц, — пішли?
І, віддавши Сєвин мобільник панкові, пішов перший.
Ми потяглись за ним, залишивши волжану порожньо й відчинено стояти посеред чорних накатаних колій. Я йшов і подумки повторював: «Лише б ніхто не подзвонив, лише б ніхто не подзвонив». Пес обнюхував колеса, шерсть його зблискувала на жовтневому сонці.
Пройшли гаражі, оминули тягачі з комбайнами, вийшли до великого складу, вимуруваного шлакоблоком. Збоку в стіні були двері. Коло них товклися ще кілька фермерів.
Побачивши нас, заговорили всі разом.
— Шо, Вовєц, заручників узяв? — крикнув один, високий і голомозий, у довгій шкіряній куртці.
— Давай їх у гаражі зачинимо, хай їх щурі жеруть, — запропонував другий, короткий, в окулярах і важкому шкіряному картузі, що робив його схожим на соняшник.
— Да, а тьолку в кукурудзі прикопаємо до весни! — підтримав їх третій, у шкіряній жилетці та якихось засраних джинсах.
