Десь за годину рушили.
Сєва піймав якусь свою хвилю. Сказав, що дорогу знає і довезе нас без проблем. Спочатку довго вибирались нагору. Волга глухла і скочувалася вниз, місцеві оточували наше корито і пхали його вперед. Зрештою, виповзли з долини й покотились ґрунтівкою, підстрибуючи на червоних і твердих, наче соснове коріння, цеглинах. Незабаром водій пригальмував. Тут, — спитав у нас, — тут ми виїжджали? Ніби тут, — відповів я йому, Тамара нервово зітхнула, а священик легко махнув рукою: мовляв, на все воля господня, їдь куди хочеш, у разі чого — збиратимуть урожаї, тоді і нас знайдуть. Сєва так і зробив. З'їхав на якусь непевну доріжку, що губилась між кукурудзи, й, ударивши по газах, рушив уперед. Сухе листя билось об бампер, намотувалось на двірники й залізало до відчинених вікон. Кукурудзяні стебла ламались із безнадійним тріскотом. Запах теплої смерті стояв за вікнами, проникаючи до салону. На одній із ям нас підкинуло вгору, рука Тамари опустилась на мою, проте Тамара швидко її прибрала.
Можливо, занадто швидко. Я спробував сам узяти її за руку, але вона рішуче вирвалась і відсунулась від мене подалі. Їхали довго, повільно й безнадійно, як зазвичай і їздять кукурудзяними полями.
Але не заблукали. Сєва, можливо, випадково, можливо, щось знаючи, виїхав із золотих хащ, і ми опинились на потрібному шляху. Лише незрозуміло було, в який бік нам їхати. Подумали й рушили праворуч, орієнтуючись за сонцем. Усі мовчали, Тамара зітхала все печальніше, а пресвітер крутив приймач, що задихався в цих ямах без радіохвиль, як водолаз без кисню. Сєва, побачивши, що в пресвітера мало що виходить, нахилився до нього, аби й собі щось там покрутити, й зовсім забув про дорогу, лише час від часу кидаючи поперед себе розслаблений погляд.
Несподівано, зреагувавши на якийсь рух, відчайдушно витис гальма. Я завалився на переднє сидіння. Пресвітер сповз під крісло. Тамара пронизливо скрикнула десь наді мною. Посеред дороги стояв Толік в учорашній міланівській куртці, з перебинтованою рукою. Стояв і посміхався нам, мов старим друзям.
— Що, Германе, спите в дорозі? — весело спитав, уже коли я вийшов і підійшов до нього.
Попутники мої лишились у машині, — Тамара тихо плакала від щойно пережитої небезпеки, Сєва флегматично мовчав, пресвітер шепотів якісь давні псалми про підводників та повітроплавців.
— Толік, — сказав я і побачив, як сонце, відбившись, пропливає його скляним оком. — Що ж ти стоїш хуєм серед дороги? Ми ж тебе задавити могли.
Толік на це лише зневажливо засміявся. В довгому волоссі його застрягли волокна кукурудзи, перебинтована рука кровоточила.
— Що з рукою?
— Та так, — він відмахнувся. — Вчора обріз розірвало, коли стріляв. Вранці повернувся, а ви вже поїхали. Я руку перебинтував — і за вами.
— Для чого?
— Коротше, Германе, тут така справа — добре, що я вас перехопив. Розмова є.
— Ти що — подзвонити не міг?
— Так не ловить же тут ні хуя! — нарешті рознервувався й Толік. — Ти ж сам бачиш!
— Що за справа?
— Друг твій телефонував, футболіст.
— Шура?
— Да, Шура. Тебе шукав. Спочатку їй дзвонив, — показав Толік кивком голови в бік машини, говорячи, мабуть, про Тамару, — в тебе ж, блядь, телефону немає. Ну, а ви вже поїхали. Так що він мені подзвонив. Тебе питав.
— Він що — почекати не міг? Ти сказав йому, що ми ввечері будемо?
— Сказав, Германе. Але справа така, що тобі краще не повертатись. Він так сказав.
— Як це — не повертатись?
— Не повертатись, не подзвонивши йому перед тим.
— А що там трапилось?
— Ну, він не сказав. Вірніше, сказав, щоб ти сам йому подзвонив, і він розповість, що там до чого. Тільки щоб подзвонив, ясно?
