Спробував пригадати номер Травмованого. Зрештою, подумав, як я можу його пригадати — я його ніколи не знав, що я парюсь. Боковим зором помітив, як від одного гаража до іншого перебігли ще дві тіні. Тамара, схоже, теж їх помітила.
— Поїхали звідси, — сказала тихо.
— Зараз, зараз поїдемо, ще трішки, — відповів я їй. — Можеш набрати Травмованого?
За комбайнами, попереду, теж хтось стояв. Можна було фізично відчути чийсь погляд.
— Давай, — Тамара швидко вирвала в мене нокіа, почала шукати номер Травмованого.
— Там хтось був, — сказав пресвітер, показуючи кивком на дзеркало заднього виду. — О, а тепер нікого.
Я озирнувся. Позаду справді нікого не було. Пес знову перебіг майданчиком, цього разу вже безповоротно.
— Ну що там? — нахилився я до Тамари, не витримавши.
— Пішов сигнал, — сказала вона полегшено, — тримай.
Я потягнув телефон у неї з рук, але якось необережно, Тамара здригнулась, нокіа вислизнула й полетіла кудись під крісло. Я швидко нахилився, намагаючись її виловити.
— Гєра, — почув над головою стурбований голос пресвітера.
Схопив мобілку, різко підняв голову. Всі напружено дивились у дзеркало заднього виду. Я озирнувся. Позаду стояли четверо, зовсім близько, і мовчали, не зводячи з нас очей. Я непомітно склав мобільник і запхав собі до кишені. Тамара торкнула мене за лікоть і очима показала вперед. Там стояли ще троє, так само мовчки, так само зосереджено вивчаючи нас, наче прізвища на братських могилах. За їхніми спинами стояв пес, пригинаючи голову й недобре скалячись. Я зрозумів нарешті, чим тут пахло.
Мазутом і серйозними проблемами.
Фермери схожі були на байкерів — виглядали похмуро й незадоволено, були бородаті й набичені. Одягнені були хто в чорний спортивний костюм і шкірянку, хто в шкіряний комбінезон і джинсову куртку, хто в камуфляж і шкіряну сорочку. Один на голові мав червону бандану, інший носив сонцезахисні окуляри, ще хтось був у затяганому кожусі, одягненому на голе тіло. Один із тих, що стояли попереду, тримав у руках шматок залізної труби, перекидав її з долоні на долоню, важко помахував, поплескував великими руками по іржавій жорсткій поверхні. Раптом різко змахнув залізним обрубком і увалив по капоту. Волга загула, як великодній дзвін. Сєва вискочив надвір, пресвітер поспішив за ним, навіть не причинивши за собою дверцята. Тамара намертво вхопилася за мій рукав.
— Спокійно, — сказав я їй, нервово намацуючи в одній кишені мобільник, в іншій — електроножиці фірми бош та стару заточку, — спокійно.
Сєва стояв проти трьох фермерів, намагаючись щось сказати. Вони дивились на нього хижо й зневажливо, мовби чекаючи, коли він дасть їм нормальний привід затоптати його в чорний мазут.
— Шо ти робиш? — сказав нарешті Сєва фермеру з трубою.
— А шо? — відповів той, витираючи долоні об шкіряні штани.
— На хуя машину псуєш? — Сєва намагався говорити суворо.
— Ну хочеш — давай тебе буду псувати, — відповів фермер і посунув на Сєву своїм пузом. Двоє інших теж стали затискатись у тісне коло.
— Почекайте-почекайте, — озвався пресвітер.
Усі троє зупинились і подивились у його бік.
— Ну що ви? — миролюбиво продовжував пресвітер. — Ми з вінчання їдемо. Я священик. Заїхали до вас.
— Священик? — перепитав фермер у шкіряному. — Звідки ідете?
— Звідти, — показав священик на схід. — З кордону.
— Да там і церкви немає, — сказав на це пузатий, перекинувши трубу з правої руки в ліву.
— Так нам і не треба церкви, — сказав на це пресвітер. — Ми й без церкви вінчаємо.
— Баптисти? — похмуро перепитав шкіряний.
— Штунди, — підказав йому сусід.
