Мовчання адресоване мені

Лiворуч сонце, справа мiсяць,
в зенiтi бриль з соломи.
Лiтає ангел над Полiссям,
у небi крила ломить.
Лiтає ангел небом, наче
самотнiй чорний бусол,
то заспiває, то заплаче,
то мрiє про бабусю -
у зморшках лагiдне обличчя,-
що прийме на гостину
з словами: «Ти ж моя дитино!…» -
i поцiлує тричi.
Спiває ангел, плаче жiнка,
котра не жiнка ще - дiвчатко.
I вiрш болить на всю сторiнку,
якiй нема кiнця й початку.

Якогось дня менi конче захотiлося
бути тобi потрiбним,
як щось таке,
без чого людина неспроможна жити,
я прагнув стати:
твоїм хлiбом,
твоєю водою,
твоїм повiтрям…
Але виявилося, що я тобi непотрiбний.
Непотрiбний,
як небо,
на яке забуваєш глянути;
як зорi,
яких не помiчаєш;
як поезiя,
з якої немає користi;
як кохання,
без якого можна чудово обiйтися…
I я розгубився
вiд щастя
бути тобi непотрiбним.

Я б розповiв тобi про те,