Мовчання адресоване мені

Сьогоднi ти не чекатимеш,
а мене не буде вдома.

I ти приходиш - нетутешня,
немов з небес або з iкони,
кладеш у рот менi черешнi -
холоднi гранули червонi,
цiлуєш у вуста зеленi,
лiкуючи вiд всього свiту…
Гукаю подумки: - Олено!…
Уголос кличу: - Серафiто!…
I ти приходиш, ти приходиш!…
Iз пiвдня, пiвночi, зi сходу…
Зi схованим в волоссi нiмбом…
i не зникала нiби.

Усе не так. Не так. I все.
Душа полощеться на вiтрi
така блiда, аж бiла,
така безформна, що
аж шкода -
така нiкчемна.
Усе не так. Так не буває.
Буває лиш нiяк.
Задумавшись про щось,
вiд мене сховане,
заглиблена сама у себе,
не помiчаючи, що робиш -
пiдсвiдомо -
виводиш пальчиком
на вогкiй шибцi,
за якою нiч збиває жовтi грушi;
на синьому пiску,
що взимку стане снiгом;
на полiрованiй поверхнi столу,
пiд яким ми не ходили пiшки,
за руки взявшись -
малюєш викрiйку,
аби за нею мiг витяти з душi
для себе спокiй,
який врятує вiд думок
про те, як не буває.