нього за плечима через голову дивиться у пiдзорну трубу, пiдглядаючи за голою правдою, не до вподоби розчуленiсть i самозречення його iншого. «Обидва ви збоченi»,- хрипить до них той вiн, що корчиться на долiвцi вiд поранення словом. «Хто б говорив»,- смiється над тонкошкiрим собою твердолобий, у той час як йому на головi вiн жорстокий випрямляє цвяхи… «Скiльки ж їх є!»- жахається, збившись з рахунку, зв’язаний чоловiк, що лежить пiд стiною i спостерiгає за собою iншими. «Котрий же з них я iстинний?»- йому хочеться закричати, покликати на допомогу, але кляп у ротi перепиняє слова. «Оце i все, на що я здатний,- з прикрiстю, але спокiйно констатує. -Куди менi вiд них подiтися?! Як втекти вiд себе?»- чоловiк шарпається з усiєї сили, намагаючись звiльнитися. «Як ви усi менi набридли!»- стогне вiн i заплющує очi. I враз у його нерухомiсть i темряву приходить розумiння, що вiн вiльний, вiн, котрий лежить пiд стiною зв’язаний iз затягнутим ганчiркою ротом, вiльний вiд усього. Вiд усього на свiтi. Тiльки не вiд себе.
Ти прийшла зненацька. Хоч i застала мене вдома, але я був малим, i тобi довелося чекати, поки я виросту. Все на свiтi потребує догляду. Все, що приручене. Тобi болiв зуб. Може, тому ти прийшла з кавуном, але на цей раз обiйшлося без символiв. Щораз бiльше дичавiю, живучи в собi й собою. Згадую Антуана де Сент-Екзюперi. Але то була казка. Мене ж турбує нежить. Боже, як все просто! Це майже так само просто, як померти. Коли вже нiщо не видається. Сьогоднi я думав про iншу, але це була майже ти.
1.10.93 р.
Писав вiршi на розпал, усiх би їх вистачило для паровика, але розводити вiдкритий вогонь - дуже небезпечно, тому ховаю своє натхнення пiд камiзелькою, а в хатi так холодно, що й собаки не втримав би, попри все це мучить цiкавiсть, чи у змозi завагiтнiти Муза вiд самонавiювання, i як це вiдобразиться у вiршах, народна ж мудрiсть застерiгає: «Не лiзь, бо вдарить», лише тепер починаю розумiти, як багато спiльного мiж цнотою i електричним струмом, позаяк власний досвiд - рiч неперевершена у тому розумiннi, що переконливiше один раз вiдчути, анiж сiм раз уявити. Як осколок з останньої вiйни, пiд серцем ворушиться вiрш, цiлий день просив Тебе: звiльни мене вiд нього.
2.10.93 р.
В зеленому була не Ти, хоч також рiдна, пили вино, запаленi свiчки стримiли з бутербродiв, як здогади про те, чого не було, як спогади про те, чого не буде, пили печаль з очей Твоїх, я гладив шерсть чорнющого кота, якого вигадав, коли прийшов знадвору, той кiт посинiв, i синiло вино в бокалi, а сутiнки стiкали з уст на пiдборiддя i скапували тiнями. Я хочу плакати, вхромiть менi у вiчi свiчку, i я побачу дзеркало, вiдчинене навстiж моїм бажанням. Я гладив руку, котрiй вiддав усе, чого не потребую сам, я почувався псом, побитим псом, в якого вже стрiляли люди, а вiн i досi вiрить шматочковi хлiба у руцi, я слухав музику, яку передаю словами: вiзьми мене до своєї мами, а сама вертайся. Я вже пiду, лишайтеся, запам’ятайте день -
3.10.93 р.
Сам процес пiдстригання волосся не є трудомiстким, однак потребує чималих моральних затрат, а, що важливiше, вимагає творчого пiдходу, попередньо це може бути розмова про художника з провiнцiї, в котрому ще не вмер цирульник, i якому ти надаєш статус генiя, про кохання - нi слова, Пушкiн таки мав рацiю, втiм, тлумачення слiв - це також наука, нехай на моїй головi випростують цвяхи, бажання бути всiм - це теж хвороба (є такий прилад, що встановлює дiагноз, зчитуючи iнформацiю з ока), а зрештою життя - хвороба, не що iнше, як нудна й повiльна смерть, дароване вiд Бога право вибору не передбачає саму можливiсть, не сотвори собi кумира, створи себе, а лiпше будь собою, наразi слова
