частково належали радiо, першою привiталася знайома панi - дружина i натурщиця незнайомого менi пана, який малює вiршi i принiс їх показати, з-за пана художника визирала панночка, м’яка, як малолiтнє лiто, i гладенька, мов зелена шовкова стрiчка. Усiх їх супроводжувала гiтара. Розливали в горнятка музику, пили дрiбними ковточками, i тiльки я похлинувся й закашлявся, бо думав про тебе i ту, що з тобою, але присутнi ввiчливо вдали, що не побачили моїх думок, на щастя, їхню увагу вiдвернув черговий гiсть, якого панночки виловили з цукерницi, чоловiк той розпочинався з «I», носив окуляри, а в руках тримав пастку для голосу, тим часом я, аби нагадати, хто в хатi господар, заступивши дверi, взявся вголос читати тобi вiршi, посерединi двох рядкiв з темряви випав головний спецiалiст iз монтажу людських рук з крилами метеликiв, окрiм цього вiн був чоловiком поетеси, однак прибув лише з переконливими доказами її кулiнарних здiбностей, напившись чаю, вiн став уперто дивитись на мене, як на магнiтофонну касету, я терпляче розмотувався, думаючи про тебе i про ту, що з тобою. Це було вчора. Сьогоднi лузав гарбузове насiння, представником вiд овочiв був солодкий перець, старий фотель ковтнув холодну жiнку, котру я малював чорнилом на сусiдських дверях, пiзнiше двоє у цивiльному питалися за нею, та я придумав дощ, щоб змив усi слiди, i тiльки чорне кошеня застерегло, що поїзд зi Львова прибуває пiзно. А думав я про те, що й вчора.
10.10.93р.
Тебе здолала втома i щось невиразне, але вiдчутне мною, як трикутник, а радше ромб, щось бiле серед ночi, щось чорне в молоцi, забув, як вимовляється це слово. Я все забув, що мало форму й змiст, що мало вартiсть i вiдчувалося на дотик, сам дотик пам’ятаю, як укол, укол же - як ревiзiю рефлексiв. Я вмiю бути камiнцем, якому все одно, якому все єдино, я вмiю вмiти, це придбане цiною спiльних втрат старих годинникiв, проблемою старого одягу, вiдсутнiстю дитячих iграшок i натяком на смак дешевих карамельок в ротi. Тебе ж руйнує вмiння чути, що вроджене i має форму диктатури з клiнiчним станом комендантської години. Твоя вразливiсть не виражається математично, фiзичнi тiльки наслiдки i вiдображення її на аскетичних лицях твоїх подоб. Усе минеться, кажу тобi, для себе додаю: та не ранiш, анiж минемось ми.
11.10.93р.
За рогом скляного будинку на мене чекала радiсть, оздоблена трьома горiхами, у кожному - царство: з голубими лелеками на тютюнових полях; з окриками нiчної сторожi та плацом для муштри барабана i солдатiв останнього призову; з будинками терпимостi, перейменованими останнiм наказом у недiльнi школи; з покоївкою, що береже свою цноту для кучера, який служить четвертим номером у штатi коханцiв старої графинi; з меланхолiйними селянами, що збирають другий урожай цвяхiв; з дизельним флотом, котрий пiсля шiстнадцятого розподiлу був витiснений табуном гусей солом’яної вдови у нейтральнi води; з церковними банями усiх конфесiй (у тому числi єврейської синагоги), якi ловлять благодать на супутниковi антени; iз зеленими стiнами древньої в’язницi, котра єдина з усiх пам’яток архiтектури належно охороняється державою; з трьома царiвнами, одна з яких на шостому мiсяцi вагiтностi, друга втекла з факiром, а в третьої паскудний характер; i, нарештi, з трьома вiльними вакансiями на царський престол. Але хiба ж це радiсть, подумалося менi, радiсть - це коли жiнка, яка без знання нот дихає музикою, повiдомляє в листi, що знайшла в менi схованку; коли з охриплого телефону чую теплi вуста дiвчини, до якої збираюся на вiтрильнику; коли приходиш ти… Але ти не приходиш.
12.10.93р.
Ти ще в дитинствi вигадала колесо, а я тепер метикую, куди б його приладнати, врештi-решт вимiнюю у якогось татарина, урiвноваживши рiзницю цiн вартiстю квитка до драматичного театру, на зимове яблуко, яке також кругле, але не настiльки, щоб пригнiчувати щипцi для лущення горiхiв своєю досконалiстю, або ж вiзьмiмо, наприклад, комбайн для збирання цукрових бурякiв як
