просять ножицi, пiсля поради з дзеркалом: в тобi живе художник. А в менi помер дiд Мазай.
4.10.93р.
Я згодився, аби менi позазирали в душу i вийшов з дому по обiдi (не пообiдавши) до тих майстерень, де латають м’ясо, насильно ув’язнюючи душi у гамiвних сорочках тiл. Я йшов туди як у своє минуле i першим стрiчним був покiйник, його супроводжували тепло одягнутi люди, серед яких одна жiнка плакала, друга була в чорному. Iз-пiд простирадла виглядали жовтi босi ноги, ми розминулись, як це траплялось i ранiше, гудiв рентген, лiчив кiстки комп’ютер,- чого та жiнка плакала? Адже йому було не холодно. А я недавно змерз, бо пiсля того, як зруйнувалося моє гнiздо в твоїм волоссi, я став нiчим i знову став собою. Kоли ж мене покличе телефон?
5.10.93р.
Усе владналося. Прибив до серця клямку i зачинив з середини. Упало слово, обличчям розiйшлися кола. Сахнулась тiнь вiд свiтла, впала. Сльозиться око. Довкола серця - кроки. Будую мушлю до самого полудня. Опiсля нуджу свiтом. За вiкном питає в перехожих осiнь про мiй зелений телефон. А я б заскиглив на губнiй гармошцi, але не маю для гармошки губ. Не маю уст для поцiлункiв. Читаю квiтам вiршi, дарую вiршам квiти. Яка чудова iкебана! Багато думаю про тебе, ранiше думав завше. Ти - мiй лiс, мої Карпати. В оцих ось стiнах. В оцьому ось кутку. Живе метелик, на кожному крилi - твоє обличчя. Усе владналось. В кишенi свiжий носовик. В долонях срiбних очi. Хтось стукає до серця. Усе…
6.10.93р.
Нас травень звiв, йому iм’я Тетяна - суха трава, ми їм пробачим все, за себе - так, за тебе - нi, як не простив собi покусаних, мов вени, уст, як ти не зрозумiла, що пiд шкаралупкою звертання «ВИ» молилось Курячому Богу курчатко. Ти не розчула його молитви, що теж пiдтверджує мою провину, ти перейшла мене убрiд, не замочивши нiг. Це лiто, наче сон з минулого столiття, як вигадка жорстокого Шекспiра, Судом Всевишнiм я був осуджений довiчно вiрити в останнiй сенс кохання, i вже свiй строк вiдбув, лишилось заслання на острови Повiльних Рухiв. Прощаємо усiм i все, та не пробачимо собi…
7.10.93р.
У Луцьку сонце, куплю йому квитка в Дрогобич, або куплю велосипеда (нехай дарує менi Драч), у Луцьку бедрики помили зранку лiнзу неба, у них ще й досi лапки синi i свiтлi-свiтлi очi, у Луцьку день як двi доби i хвостик, а збоку напис «Луцьк-Дрогобич», у Луцьку я збираю в глечик свiтло, настоюю на травах… У Луцьку я, а Луцьк iде в Дрогобич, так скучив за тобою.
8.10.93р.
Прийшов вiд тебе, як прийшов з вiйни, прийшов, та не вернувся, було так само страшно, та набагато тяжче i боляче стократ, було безвихiднiше… А як було прекрасно! Було, та не зi мною. Зi мною не було. А що було, то не з Тобою. З Тобою як нi з ким. До Тебе не було нiчого. Я створений Тобою. Дiстань моє ребро, створи менi на Себе схожу. Створи менi Себе. Створи Себе, хоч би i не для мене. Та з мого щоб ребра. Навiщо нам слова? Словам нема довiри. У слiв лише цiна. Лише вага. Але вага не хлiба, а камiння. А втiм, ти не мовчи. Я хочу чути голос. Спiвай, молись, сварися… Та не мовчи. Чи дихай голоснiше. I ближче. Аби я не боявся склепити очi. Аби я не боявся…
9.10.93р.
Знайшов бiля дверей квадратних двi яйцi, щойно занiс їх до хати, як з одного вилупився похнюплений вареник з мантачкою, котрий одразу ж самолiквiдувався, а на мантачку претендують аж три областi, i обидвi з Росiї, а з другого яйця видобулися чотири порцеляновi кiшечки, i тiльки коли вони почали роздягатися, в однiй упiзнав колiр голосу, який телефонував менi напередоднi з обох долонь, що
