Зібравши такі додаткові документальні свідчення, я вважав себе достатньо підготовленим, щоб іти до містера Кірла на пораду.
Меріан написала йому про мене, вказавши день і годину, коли я просив його прийняти мене у важливій особистій справі.
Того ранку я мав досить часу, щоб повести Лору на звичайну прогулянку і, повернувшись, посадити її спокійно за малювання. Коли я підвівся, щоб іти, вона глянула на мене з якоюсь тривогою, і пальці її, мов колись, почали нервово перебирати пензлі та олівці, що лежали на столі.
— Я вам іще не набридла? — спитала вона. — Ви йдете геть не тому, що я вам набридла? Я постараюся стати кращою... постараюся швидше одужати. Чи ви й досі любите мене, Волтере, як колись любили, — тепер, коли я така бліда й худа і так повільно вчусь малювати?
Вона говорила, мов дитина, вона по-дитячому відкривала мені свої думки. Я побув коло неї кілька хвилин, запевняючи, що тепер вона мені ще дорожча, ніж була колись.
— Постарайтеся стати знов здоровою, — сказав я, щоб підтримати нову надію на майбутнє, яка, я бачив, зародилася в ній, — постарайтеся швидше видужати заради мене та Меріан.
— Так, — мовила вона сама до себе, беручися знов за своє малювання, — я повинна постаратись, адже вони обоє так мене люблять. — Вона раптом підвела на мене очі. — Не йдіть надовго! Коли вас немає, щоб допомогти мені, Волтере, я не можу нічого намалювати!
— Я скоренько повернусь, люба... Скоренько повернусь і побачу, як вам малюється.
Мимохіть мій голос затремтів. Я змусив себе вийти з кімнати. Тільки б не втратити самовладання в цей день, коли воно мені так потрібне!
Відчинивши двері, я зробив знак Меріан, щоб вона вийшла за мною на східці. Слід було підготувати її до прикрощів, які могли рано чи пізно статися внаслідок того, що я відкрито показувався на вулицях.
— Напевне, я повернуся за кілька годин, — сказав я. — Глядіть нікого не впускайте, як звичайно. Та коли щось станеться...
— Що може статися? — урвала мене вона. — Скажіть мені щиро, Волтере, чи є яка небезпека. А я вже знатиму, як їй зарадити.
— Єдина небезпека, — відповів я, — полягає в тому, що сер Персіваль Глайд, можливо, повернувся в Лондон, довідавшись про Лорину втечу з лікарні. Ви ж пам'ятаєте, за мною стежили його люди до мого від'їзду з Англії, і він, очевидно, знає мене в обличчя, хоч я його — ні.
Вона поклала мені руку на плече й мовчки, стривожено подивилася на мене. Я бачив, що вона розуміє, яка серйозна небезпека нам загрожує.
— Навряд чи сам сер Персіваль або його поплічники так швидко виявлять мене в Лондоні, — сказав я. — Але це може трапитися випадково. Тож ви не повинні турбуватись, якщо сьогодні я не повернуся. Якщо Лора питатиметься, заспокойте її, придумайте що-небудь. Якщо я матиму хоч найменшу підозру, що за мною стежать, я подбаю, аби жоден шпиг не дійшов за мною до цього дому. Хоч би як довго я затримувався, не сумнівайтеся, Меріан: я повернуся. І не бійтеся нічого.
— Нічого! — твердо повторила вона. — Ви не пошкодуєте, Волтере, що ваш єдиний помічник — жінка. — Вона помовчала й затримала мене ще на хвилину. — Будьте обачні! — мовила вона, схвильовано стискаючи мені руку. — Будьте обачні!
Я залишив її і вирушив на пошуки таких потрібних відомостей — в темну й непевну дорогу, що починалась біля дверей повірникової контори.
IV
Нічого особливого не сталося на моєму шляху до контори містерів Гілмора й Кірла на Чансері- Лейн.
Коли мою візитну картку понесли до містера Кірла, в моїй голові зродилось одне міркування, і я пошкодував, що не подумав про це раніше. Із записів Меріан було цілком зрозуміло, що граф Фоско розпечатав її першого листа з Блеквотер-Парку до містера Кірла і з допомогою своєї дружини перехопив її другого листа до нього ж. Отже, граф чудово знав адресу контори і, звичайно, виснував, що, коли Меріан після Лориної втечі з лікарні потребуватиме ради й допомоги, вона знову звернеться до містера Кірла. В такому випадку граф із сером Персівалем насамперед мали б стежити за конторою на Чансері-Лейн. Якщо стежитимуть ті самі, що шпигували за мною до мого від'їзду з Англії, сьогодні ж про моє повернення знатимуть і їхні хазяї. Взагалі я припускав, що мене можуть випадково вистежити на вулиці, але до цієї миті мені й на думку не спадало, що найбільший ризик пов'язаний саме з конторою. Надто пізно було вже тепер виправляти цей прорахунок — запізно було шкодувати, що я не умовився про зустріч із повірником десь-інде. Мені лишалось тільки, йдучи з Чансері-Лейн, пильнувати й ні в якому разі не вертатися додому прямим шляхом.
Після кількох хвилин чекання в передпокої мене провели в кабінет до містера Кірла. Це був блідий, сухорлявий, стриманий чоловік із дуже уважним поглядом, дуже тихим голосом і дуже спокійними манерами. Я збагнув одразу, що симпатії його здобути нелегко, вивести з професійної рівноваги — неможливо. Кращого юриста для моєї мети годі було й придумати. Якби він дійшов певного висновку і той висновок був би для нас сприятливий, ми могли б твердо вважати, що виграємо наш процес.
— Перш ніж заговорити про справи, заради яких я прийшов сюди, — сказав я, — мушу попередити вас, містере Кірл, що навіть найкоротшим викладом заберу чимало вашого часу.
— Мій час у розпорядженні міс Голкомб, — відказав він. — У всьому, що стосується до її справ, я заступаю як повірник мого компаньйона, містера Гілмора. Він сам просив мене про це, коли змушений був тимчасово облишити практику.
— Дозвольте запитати: містер Гілмор в Англії?
— Ні, він проживає у своєї рідні в Німеччині. Почувається він уже літне, але ще невідомо, коли повернеться.
Поки ми обмінювалися цими фразами, він щось шукав серед паперів у себе на столі, а це дістав запечатаного листа. Мені здалося, ніби він хоче простягти його мені, але, мабуть передумавши, поклав листа на стіл, зручніше вмостився в кріслі й мовчки став чекати, що я йому скажу.
Не витрачаючи більше часу на вступні слова, я почав свою розповідь і ознайомив його з фактами, вже описаними на цих сторінках.
Він був юристом до самих кісток, і все ж я вивів його із професійної незворушності. Поки я договорив, він не раз уривав мою мову вигуками подиву й недовіри. Я все-таки дійшов до кінця своєї розповіді й хоробро поставив йому єдино важливе запитання:
— Що ви про це думаєте, містере Кірл?
Він був надто обачний, щоб отак зразу відповісти мені, не оговтавшись спочатку, не зібравши докупи думок.
— Перш ніж сказати вам мою думку, — мовив він, — я попрошу дозволу поставити вам кілька запитань, щоб було більше ясності.
Його запитання були гострі, підозріливі, недовірливі. Після кількох таких запитань я переконався, що він має мене за жертву обману і, коли б не рекомендаційний лист міс Голкомб, ладен був би запідозрити мене в бажанні здійснити якесь особливо хитромудре шахрайство.
— Чи вірите ви, що я говорив вам правду, містере Кірл? — запитав я, коли він перестав мене допитувати.
— Щодо ваших особистих переконань, то я певен, що ви говорите правду, — відповів він. — Я глибоко шаную міс Голкомб, тож поважаю і чоловіка, якому вона довіряє бути посередником у такій важливій справі. Я піду навіть далі, коли хочете, й погоджуся з чемності, аби уникнути суперечок, що тотожність цієї жінки з леді Глайд є незаперечний факт для міс Голкомб і для вас. Але ж ви прийшли до мене по юридичну пораду. Як юрист, і тільки як юрист, я зобов'язаний сказати вам, містере Гартрайт, що ви не маєте бодай найменших доказів, щоб розпочати судову справу.
— Це сильно сказано, містере Кірл.
— Я постараюся довести це так само переконливо. Свідчення про смерть леді Глайд ясні й цілком
