виходив із контори містера Кірла, негайно доповіли про це серові Персівалю Глайду, а той послав чоловічка в чорному на той випадок, якщо я з'явлюся в маєтку чи десь поблизу. Якби я дав йому хоча б найменший привід для скарги на мене, місцеві власті негайно могли б мене затримати й хоч на кілька днів та розлучити з Лорою і Меріан.
Я був готовий до того, що за мною стежитимуть на моєму зворотному шляху з Блеквотер-Парку до станції, як це було напередодні в Лондоні. Але я так і не з'ясував, вистежували мене цього разу чи ні. Чоловічок у чорному міг би якось — так чи інак — простежити за мною, але я не бачив його ні по дорозі на станцію, ні на лондонському вокзалі, куди я прибув надвечір. Додому я діставався пішки, з обачності йшов по найбезлюдніших вулицях і зупинявся, щоб озирнутись, чи не йде хто за мною. Я навчився таких хитрощів у нетрях Центральної Америки, де повсякчас остерігався нападу індіанців, а нині робив те саме, ще й з більшою обережністю, в самісінькому серці цивілізованої країни — в Лондоні.
Поки мене не було вдома, тут нічого не сталось, нічого не стривожило Меріан. Вона нетерпляче спитала, що ж я вишукав-випитав. А коли я розповів їй усе, не зуміла приховати свого подиву — так байдуже я говорив про свої невдалі пошуки.
Щиро кажучи, я не дуже збентежився тим, що нічого не допитався. Я вдався до цього з почуття обов'язку, нічого від цього не сподіваючись. Я тоді перебував у такому душевному стані, що мене навіть тішило знаття: нині все зводилось до поєдинку між мною і сером Персівалем Глайдом. Почуття помсти теж домішувалось до моїх кращих почуттів, і признаюсь — був я задоволений, що мені лишався єдиний, найпевніший спосіб послужити Лорі: взяти владу над негідником, що був одружився з нею.
Визнаючи, що я виявився не досить сильним і дозволив інстинкту помсти долучитися до моєї мети, я все ж можу чесно сказати, що не плекав ніяких ницих думок про ближчі стосунки з Лорою в майбутньому, коли б сер Персіваль опинився в моїх руках. Я ні разу не сказав собі: «Якщо я доможуся свого, її чоловік уже не владний буде забрати її в мене». Дивлячись на неї, я не міг навіть подумати про таке. Печальна переміна, що спіткала її, зводила мою любов до самої ніжності й палкого співчуття, які могли почувати до неї батько чи брат. Бог свідок, ця ніжність і це співчуття йшли з глибини мого серця. Всі мої думки й надії спрямовані були на одне: на її одужання. Тільки б вона знов стала здорова й щаслива, тільки б хоч раз подивилася на мене й заговорила до мене, як колись... Це була вершина моїх найсвітліших мрій і найзаповітніших моїх бажань.
Ні, не пустий і марний самоаналіз підказав мені ці слова. Оповідь моя незабаром дійде до подій, з яких читачі самі зможуть судити про мої почуття і вчинки. Але краще хай заздалегідь будуть описані добрі й лихі порухи моєї душі.
Наступного ранку після мого повернення з Гемпшіру я запросив Меріан нагору, до моєї робітні, й виклав їй свій план, як найкраще вивідати про темну пляму в біографії сера Персіваля Глайда.
Шлях до його таємниці вів через досі незбагненну для всіх нас загадку жінки в білому. Допомогти нам наблизитися до тієї таємниці могла мати Анни Катерік. А щоб місіс Катерік посприяла нам словом чи ділом, потрібно було якнайбільше довідатися про неї та про її родинні обставини. В цьому могла допомогти нам місіс Клементс. Добре все обміркувавши, я дійшов висновку, що наступним моїм кроком мала стати зустріч із вірною подругою та покровителькою Анни Катерік.
Отже, найперша трудність була така: як розшукати місіс Клементс?
Меткий розум Меріан підказав мені найпростіший і найкращий спосіб, як цьому зарадити. Вона запропонувала написати на Тоддів Кут (той самий, що біля Ліммеріджа), і запитати, чи протягом останніх кількох місяців місіс Тодд отримувала листи від місіс Клементс. Ми не могли знати, яким чином місіс Клементс розлучили з Анною, але після того, як це сталось, вона, звісно ж, надумалась, що розшукувати зниклу подругу слід у тій місцевості, куди та линула душею, — тобто, в околицях Ліммеріджа. Я зразу ж погодився на цю пропозицію Меріан, бо вона найпевніше вела до успіху. Того самого дня Меріан відіслала листа місіс Тодд.
Поки ми чекали на відповідь, Меріан розповіла мені все, що знала про родину сера Персіваля та про його молоді літа. Все це вона сама чула з переказів, але була певна, що та дещиця, яку вона почула й нині переповідає мені, відповідає істині.
Сер Персіваль був одинчиком у сім'ї. Батько його, сер Фелікс Глайд, від народження страждав невиліковним каліцтвом і змалку уникав товариства. Музика була його єдиною втіхою, тому й одружився він із жінкою, яка була чудовою музиканткою. Ще замолоду він успадкував Блеквотер-Парк. Заволодівши маєтком, ні він, ні його дружина не стали спілкуватися з сусідами, та ніхто й не спокушав їх запросинами, ніхто не порушував їхньої самотності, хіба що один місцевий священик зробив був таку спробу. І наслідки були вельми сумні.
Священик належав до найгірших з усіх невинних сіячів розбрату — він був надто ревний. До нього дійшли чутки, буцімто ще в коледжі сер Фелікс був мало не революціонером та атеїстом, отож він і надумав, що його священицький обов'язок — прикликати володаря маєтку до церкви, аби той нарівні з усіма парафіянами слухав душеспасенні проповіді. Сер Фелікс страшенно обурився у відповідь на це благе, але недоладне втручання в його життя і так грубо образив священика на велелюдді, що до Блеквотер-Парку полетіли листи з протестами від сусідів-поміщиків. Навіть орендарі сера Фелікса насмілилися висловити осуд. Не мавши нахилу до сільського життя, ані любові до маєтку чи до будь-кого з місцевих мешканців, баронет заявив, що не дасть сусідам другої нагоди хоч якось дозолити йому, і виїхав назавжди.
Поживши трохи в Лондоні, вони з дружиною вирушили на континент, та так більше й не повернулися до Англії. Жили вони то у Франції, то в Німеччині, але все в цілковитій самоті, якої потребував сер Фелікс, болісно переживаючи своє каліцтво. Син їхній, Персіваль, народився за кордоном, і виховували його приватні вчителі. З батьків своїх першу він втратив матір. Через кілька років після неї помер і батько — 1825 чи 1826 року. Ще до того, бувши молодим чоловіком, сер Персіваль приїжджав разів зо два до Англії. Але з покійним містером Ферлі він зазнайомився вже після батькової смерті. Вони з містером Філіпом Ферлі швидко здружилися, хоча сер Персіваль тоді рідко бував у Ліммеріджі, а може, й ні разу не бував. Містер Фредерік Ферлі, можливо, зустрічав його раз чи два в товаристві свого брата Філіпа, але знав його, мабуть, дуже мало. Лорин батько був єдиним близьким другом сера Персіваля в родині Ферлі.
Оце і всі подробиці біографії сера Персіваля, які мені переповіла Меріан. Самі собою вони тепер нічого не могли мені допомогти, але я їх сумлінно занотував на той випадок, коли б вони знадобилися в майбутньому.
Відповідь місіс Тодд (надіслана, як і просила Меріан, на не найближчу до нас поштову контору) вже чекала мене, коли я туди зайшов. Як досі нам не таланило, так почало таланити від цієї миті. В листі місіс Тодд були перші відомості, що їх ми шукали.
Як ми й припускали, місіс Клементс дійсно написала на Тоддів Кут. По-перше, вона перепрошувала за свій з Анною раптовий від'їзд (наступного ранку після того, як я стрівся з жінкою в білому на ліммеріджському цвинтарі), а, по-друге, повідомляла місіс Тодд про зникнення Анни. Вона дуже просила місіс Тодд розпитати сусідів, чи не бачили її подруги: може, знов прибилася до околиць Ліммеріджа? В листі місіс Клементс завбачливо вказувала свою адресу, за якою її завжди можна буде знайти, й цю адресу тепер місіс Тодд пересилала Меріан. Місіс Клементс мешкала в Лондоні, півгодини ходи від нашої оселі.
Як у тому прислів'ї, я мав намір «кувати залізо, поки гаряче». Наступного ранку я подався до місіс Клементс.
Оце й був мій перший крок на шляху до справжнього розслідування. Звідси починається історія моєї відчайдушної спроби розкрити таємницю сера Персіваля Глайда.
VI
Адреса, яку повідомила місіс Тодд, привела мене до пансіону на тихій вулиці біля Грейз-Інн- Роуд.
Коли я постукав, мені відчинила сама місіс Клементс. Вона не впізнала мене й спитала, в якій я прийшов справі. Я нагадав їй про нашу зустріч на ліммеріджському цвинтарі, наприкінці моєї розмови з жінкою в білому, й особливо наголосив на тому, що я ж і є той самий чоловік, котрий допоміг Анні Катерік утекти з божевільні, як це підтвердила тоді сама Анна. Тільки таким побитом я міг увійти в довіру до місіс Клементс. Як тільки я заговорив про ті події, вона все пригадала й запросила мене до вітальні, страшенно
