хвилюючись і бажаючи мерщій довідатись, чи не приніс я вістей про Анну.
Небезпечно було втаємничувати сторонню людину в подробиці змови проти леді Глайд, і я не міг сказати їй всієї правди. Намагаючись не давати їй ніяких нездійсненних надій, я тільки пояснив, що прийшов з'ясувати, які саме люди винні у зникненні Анни. Аби не каратися згодом, я навіть додав, що не маю бодай найменшої надії розшукати Анну, і вважаю: ми вже не побачимо її живу. Головне моє завдання в цій справі, сказав я, полягало в тому, щоб притягти до відповіді двох чоловіків, яких я підозрюю в її викраденні, — через них, мовляв, тяжко постраждав і я, і близькі мої друзі. Після такого вступу я дав місіс Клементс вирішувати самій, чи збігаються наші з нею інтереси (хоч би які різні були наші спонуки) й чи варто їй втаємничувати мене у все, що вона знала про долю Анни Катерік.
Сердешна жінка спочатку надто розгубилася, розхвилювалась і не годна була збагнути, про що мова. Вона лише сказала, що за моє добре ставлення до Анни розповість мені все, що знає про неї, от тільки чи не був би я такий добрий та не підказав їй, з чого почати, бо вона зроду бентежиться в товаристві чужих людей.
З досвіду знаючи, що людям, не звиклим послідовно мислити, найпростіше починати розповідь із самого початку, аби не вертатись повсякчас назад, я попросив місіс Клементс розказати спершу, що було з ними, коли вони поїхали з Ліммеріджа, й таким чином, не даючи їй збитись, навідними запитаннями крок за кроком довів її до моменту зникнення Анни.
Суть її розповіді зводилася ось до чого.
Поїхавши з Тоддового Кута, місіс Клементс і Анна того самого дня добулися до Дербі, де й пожили тиждень через нездоров'я Аннине. Тоді поїхали в Лондон і добрий місяць жили в кімнаті, яку винайняла місіс Клементс. Але через певні обставини, пов'язані з господарем дому, їм довелося змінити місце свого перебування. Коли вони зважувалися вийти на прогулянку, Анна так боялась, що її вистежать у Лондоні чи в околицях столиці, аж той її страх передався і місіс Клементс. Тож вона надумала переїхати в один із найтихіших закутнів Англії — в містечко Грімсбі в Лінкольншірі, де жив колись її покійний чоловік. Його родичі, шановані люди, мешкали в тім містечку; вони завжди дуже добре ставилися до неї — і місіс Клементс вирішила, що найкраще буде поїхати туди й порадитися з чоловіковою ріднею. Анна й чути не хотіла про повернення до Велмінгама, до матері, адже звідти її забрали в дім для божевільних, і сер Персіваль, звісно, шукатиме її там. Заперечення було надто серйозне — місіс Клементс не могла не зважити на нього.
В Грімсбі вперше проявились ознаки Анниної хвороби. Захворіла вона після того, як на очі їй трапила газета з оголошенням про шлюб леді Глайд.
Покликали лікаря, і той, оглянувши хвору, зразу ж виявив у неї небезпечну недугу серця. Хворіла вона довго й дуже виснажилась. Серцеві напади, хоч і не дуже сильні, верталися час від часу. То вони півроку пробули в Грімсбі й, може, лишалися б там і довше, коли б Анна раптом не надумалась повернутися в Гемпшір, аби неодмінно побачитися з леді Глайд.
Місіс Клементс опиралась як могла цьому ризикованому й незбагненному замірові. Анна нічого не пояснювала, а тільки твердила, що чує свою близьку смерть і тому повинна, попри всі небезпеки, зустрітися таємно з леді Глайд, аби щось їй розповісти. Вона була непохитна в своїй рішучості й заявила місіс Клементс, що поїде в Гемпшір сама, коли та не захоче її супроводжувати. Порадилися з лікарем, і він висловив побоювання, чи не повернеться знов хвороба, можливо, і з смертельним наслідком, коли сказати Анні категоричне «ні». Після такої поради місіс Клементс мусила змиритись і з сумним, тривожним передчуттям знов дозволила Анні йти своїм трибом.
Дорогою від Лондона до Гемпшіру з'ясувалось, що одна їхня сусідка по купе чудово знає Блеквотер та його околиці й може дати їм усі потрібні відомості. Так вони довідалися, що найкраще їм зупинитися в Сандоні, чималенькому селі, розташованому на безпечній віддалі від маєтку сера Персіваля. Від Сандона до Блеквотер-Парку було три або чотири милі дороги, і цю відстань туди й назад Анна проходила щоразу, коли з'являлася біля озера.
Поселилися вони на відлюдді, в однієї шановної вдови, що здавала кімнату. Перші дні вони жили там, ніким не помічені. Місіс Клементс упросила вдову хоч тиждень не говорити про них нікому. Ще вона умовляла Анну не ходити в Блеквотер, а спочатку написати леді Глайд листа. Але невдача ще з тим анонімним листом, у Ліммеріджі, спонукала Анну рішуче наполягати на своєму рішенні: йти на розмову з леді Глайд і то тільки самій.
А проте щоразу, коли Анна ходила на озеро, місіс Клементс, потай від неї, йшла позаду назирці, наближалась до самої альтанки, щоб усе бачити й чути. Коли Анна востаннє вернулась із своєї небезпечної мандрівки, вона була така вимучена своїми щоденними тривалими прогулянками й виснажена переживаннями, що сталося те, чого так побоювалася місіс Клементс. Болі в серці й інші симптоми серцевої Анниної недуги вернулися з новою силою і прикували її до ліжка.
В такій скруті, як уже з досвіду знала місіс Клементс, необхідно було передовсім спробувати заспокоїти Аннину тривогу. Тож наступного дня добра жінка сама пішла на озеро, щоб розшукати леді Глайд (яка, за Анниними словами, кожного дня прогулювалась до альтанки) й умовити її піти таємно з нею до вдовиного будиночка край Сандона. На узліссі місіс Клементс побачила не леді Глайд, а високого, огрядного, літнього пана з книжкою в руці, іншими словами — графа Фоско.
Граф, пильно подивившись на неї, спитав, чи не шукає вона зустрічі з кимось у цьому місці, і, перш ніж вона встигла відповісти, додав, що він тут за дорученням леді Глайд, але не певен, чи перед ним та сама особа, котру йому описали і з котрою він бажав зустрітись.
Тоді місіс Клементс зараз же йому все й розказала, благаючи його допомогти їй заспокоїти Анну. Нехай він перекаже через неї, місіс Клементс, те, що мав сказати Анні. Граф охоче й вельми люб'язно пристав на її прохання. Доручення леді Глайд, сказав він, було надзвичайно важливе. Вона просила настійно Анну та її подругу негайно повернутися в Лондон, бувши певна, що сер Персіваль неодмінно відкриє їхній сховок, якщо вони й надалі зоставатимуться біля Блеквотеру. Сама леді Глайд незабаром поїде в Лондон, і, якщо місіс Клементс із Анною вже там будуть і сповістять їй свою адресу, вона зв'яжеться з ними й побачиться тижнів за два чи й швидше. Граф додав, що він якось хотів по-дружньому застерегти Анну, але вона злякалась його, незнайомого чоловіка, і втекла.
З великою тривогою і розпукою місіс Клементс відповіла йому, що їй і самій ой як хотілося б швидше забрати Анну в Лондон, але нині це неможливо, бо Анна лежить хвора — і в такому небезпечному місці. Граф поцікавився, чи посилала місіс Клементс по лікаря. Почувши, що вона досі не зважилась цього зробити, боячись розголосу про їхнє перебування в селі, він заявив, що сам чудово лікує і піде з нею, якщо вона згодна, подивитись, чим можна запомогти Анні. Поставившись до нього як до довіреної людини леді Глайд і тому ні на хвилину не засумнівавшись у правдивості його слів, місіс Клементс із вдячністю прийняла його пропозицію полікувати Анну. Разом вони вирушили до Сандона.
Коли вони прийшли, Анна саме спала. Граф аж сахнувся, побачивши її, — певне, його вразила її схожість із леді Глайд. Бідолашна місіс Клементс подумала, що добрий пан розхвилювався, побачивши, яка Анна хвора. Він не дозволив будити її і задовольнився тим, що розпитав місіс Клементс про симптоми хвороби, подивився на недужу й легенько помацав пульс. У Сандоні, чималому селищі, була аптека, і граф пішов туди, щоб виписати рецепта і взяти ліки для Анни. Принісши ліки, він сказав місіс Клементс, що то дуже сильне покріплююче, яке дасть Анні сили підвестись і витримати стомливу поїздку до Лондона. Ліки треба було приймати в певні години того й наступного дня. На третій день вона, мовляв, почується настільки краще, що спроможна буде подорожувати. Він умовився з місіс Клементс, що зустріне їх на станції біля Блеквотеру й посадить на полудневий поїзд. Якщо ж вони не з'являться, він знатиме, що Анні стало гірше, і незагайно вирушить до будиночка край Сандона.
Склалось так, що обійшлося без цього клопоту.
Ліки просто дивовижно подіяли на Анну й дали чудові наслідки. Допомогло й запевнення місіс Клементс, що Анна скоро побачиться з леді Глайд у Лондоні. Не пробувши в Гемпшірі й тижня, в призначений день і час вони обидві приїхали на станцію. Граф уже чекав на них, розмовляючи з підстаркуватою дамою, — виявилось, що вона теж їде в Лондон. Він вельми люб'язно посадив їх у вагон і попросив місіс Клементс не забути надіслати свою адресу леді Глайд. Підстаркувата дама їхала в іншому купе, в дорозі вона не показувалася їм на очі, а як вона виходила на лондонському вокзалі — не помітили. Місіс Клементс винайняла пристойну кімнату в тихому кварталі й тоді, як умовились, надіслала леді Глайд свою адресу.
Минуло два тижні чи й більше, а від леді Глайд усе не було відповіді.
