провина полягала в чомусь іншому й між нею та сером Персівалем існував зовсім не такий зв'язок, який спадав усім на думку? І серові Персівалю було вигідно підтримувати одну підозру, аби відвести від себе іншу, що вела до згубного для нього викриття? Якщо мені судилося розкрити його таємницю, то чи не тут таїлась розгадка, прикрита історією, яку я тільки-но почув і яка начебто не давала ніяких ключів?
Далі я поцікавився, чи був містер Катерік певен у зраді своєї дружини. Відповідь місіс Клементс не лишала сумнівів у цьому. Очевидно було, що місіс Катерік іще до заміжжя знеславилася з котримсь чоловіком і вийшла заміж, аби приховати свою ганьбу. Зіставленням дат, наводити які тут немає потреби, велмінгамці визначили, що містер Катерік не був батьком її дочки Анни, хоч Анна й носила його прізвище.
Набагато трудніше було переконатися, чи можна з такою самою певністю вважати сера Персіваля Глайда батьком Анни Катерік. Тут я міг тільки покладатися на свідчення про те, схожі вони одне на одного чи ні.
— Ви, мабуть, часто бачили сера Персіваля, коли він наїжджав до вашого села? — спитав я.
— Так, сер, дуже часто, — відповіла місіс Клементс.
— Чи була Анна схожа на нього?
— Вона зовсім не була на нього схожа, сер.
— Ну, тоді вона була схожа на матір?
— І на матір не була вона схожа. Місіс Катерік була чорнява, повновида.
Не схожа ні на матір, ні на свого гаданого батька. Я знав, що не можна цілковито покладатись на особисту схожість, але, з другого боку, нерозумно було й зовсім відкидати її значення. А що з минулого сера Персіваля Глайда чи місіс Катерік до їхньої появи у Старому Велмінгамі могло кинути світло на це питання? Саме це я мав на увазі, коли знов почав розпитувати місіс Клементс.
— Коли сер Персіваль уперше з'явився у вашому селі, — сказав я, — чи ви чули, звідкіля він приїхав?
— Ні, сер. Хто казав — що з Блеквотер-Парку, а хто — oо з Шотландії, але ніхто не знав напевне.
— А місіс Катерік до свого заміжжя служила у Варнек-Холі?
— Так, сер.
— І довго вона там прослужила?
— Три чи чотири роки, сер. Не пам'ятаю точно.
— Може, ви знаєте, кому в той час належав Варнек-Хол?
— Знаю, сер. Майорові Донторну.
— А ви не чули від містера Катеріка або від ще когось, чи приятелював сер Персіваль із майором Донторном, чи бував він у Варнек-Холі або в його околицях?
— Наскільки я пам'ятаю, сер, ні Катерік, ні будь-хто інший ніколи такого не говорили.
Я записав прізвище й адресу майора Донторна на випадок, коли б він був ще живий і в майбутньому мені привелося звернутися до нього. Тим часом у мене склалось цілком певне враження, що сер Персіваль аж ніяк не був батьком Анні й що його потаємні побачення в ризниці зовсім не пов'язані з неславою, яку місіс Катерік накликала на добре ім'я свого чоловіка. Я вже й не знав, про що ще запитати, щоб відповіді моєї співбесідниці зміцнили це моє враження, тому просто попросив її розповісти про Аннине дитинство, а сам наготувався уважно слухати: може, котрась фраза місіс Клементс і підтвердить мої здогади?
— Ви ще не розповіли мені, місіс Клементс, як ця бідолашна дитина, народжена серед ганьби й нещастя, опинилася у вас на руках, — мовив я.
— Та ж нікому було, сер, бавити безпомічне маля, — відповіла місіс Клементс. — Лиха мати наче зненавиділа сердешне дитя від дня його народження, ніби воно було в чомусь винне! В мене серце розривалось, коли я дивилася на маленьку Анну, і я попросила місіс Катерік віддати її мені, пообіцявши любити й глядіти її дитя, як своє власне.
— І відтоді Анна була весь час під вашою опікою?
— Не зовсім так, сер. Іноді на місіс Катерік находили всякі химери й забаганки, і вона забирала від мене дитину, мовби на зло мені за те, що я її виховую. Але ці витребеньки ніколи довго не тривали. Бідолашна маленька Анна щоразу поверталася до мене й щоразу рада була вернутись, дарма що в моєму домі вона жила самотою, їй ні з ким було погратися, повеселитись, як веселилися інші діти. Найдовше ми побули розлучені з нею, коли мати возила її в Ліммерідж. Саме тоді помер мій чоловік, і я навіть рада була, що на час того нещастя Анни не було в домі. Тоді їй ще не було одинадцяти рочків. Бідолашці нелегко давалась наука. Не була вона весела та жвава, як інші діти в її віці, але така гарненька, мила дівчинка! Я почекала у Велмінгамі, поки вони вернулись, і запропонувала взяти Анну до себе в Лондон; сказати правду, мені було тяжко лишатися в Старому Велмінгамі після чоловікової смерті — все довкола там так перемінилося, аж моторошно було.
— І пристала місіс Катерік на вашу пропозицію?
— Ні, сер. З Камберленду вона повернулася ще лихіша, ще лютіша, ніж була. Люди гомоніли, буцімто перш ніж поїхати, вона мусила відпрошуватись у сера Персіваля. Буцімто вона поїхала не так для того, щоб доглянути вмирущу сестру, як щоб поживитися її спадком, а насправді грошей тих ледве на похорон вистачило. Може, через це вона й озлобилася, тільки так чи так, а вона й слухати не схотіла, щоб я забрала дитину з собою. От ніби її дуже тішило те, що, розлучаючи нас із Анною, вона завдає обом нам болю. Я тільки залишила Анні свою адресу і потайки шепнула їй, що, коли її спіткає біда, хай приїжджає до мене в Лондон. Ото і все, що я могла вдіяти. Та проминуло стільки літ, поки вона здобула волю й приїхала до мене. Відтоді я не бачила її до тієї самої ночі, коли вона, сердешна, втекла з божевільні.
— Чи знаєте ви, місіс Клементс, за що сер Персіваль Глайд ув'язнив її там?
— Про це я знаю тільки з Анниних слів. А вона, бідолашка, ніколи нічого до пуття не могла розповісти. Казала вона, нібито її мати зберігає якусь таємницю сера Персіваля. Мене вже давно не було в Гемпшірі, коли місіс Катерік якось бовкнула Анні про ту таємницю, а коли сер Персіваль про це довідався, то й запроторив Анну до божевільні. Але скільки я питала її, вона не могла сказати, що це за таємниця. Тільки говорила, що її мати, як захоче, то може занапастити сера Персіваля. Може, місіс Катерік оце стільки їй і сказала, не більше. Я майже певна, що коли б Анна справді знала якусь таємницю, я б почула від неї всю правду. їй тільки ввижалося, ніби вона щось знає, і вона вірила в це, а насправді нічогісінько не знала, сердешна.
Мені самому не раз спадало таке на думку. Я вже казав Меріан про свої сумніви щодо того, чи дійсно Лора була на порозі якогось важливого відкриття, коли граф Фоско Урвав її розмову з Анною Катерік в альтанці. Це було так схоже на химери її притемненого розуму: на підставі невиразної підозри, збудженої натяками, що їх необачно висловила Аннина мати в її присутності, вона собі надумала, що знає саму таємницю сера Персіваля. Нечисте сумління сера Персіваля неминуче повинне було підказати йому помилкову думку, нібито Анна почула всю правду від матері, а згодом у його мозку так само загніздилась безпідставна впевненість, що Анна розповіла все те його дружині.
Час плинув — уже й ранок минав. Навряд чи, коли б я посидів довше, місіс Клементс могла ще щось розказати потрібне для мене. Тепер я знав необхідні мені подробиці життя місіс Катерік і дійшов певних висновків, цілком несподіваних і надзвичайно помічних для мене, які мали спрямувати мене в правильному напрямку. Я підвівся, щоб попрощатись і подякувати місіс Клементс за дружнє ставлення й за те, що вона так охоче поділилася зі мною своїми спогадами.
— Боюсь, що я здався вам надто допитливим, — сказав я. — Просто засипав вас запитаннями — хтось інший і не став би на все те відповідати.
— Я завжди рада, сер, поділитися з вами всім, що знаю, — відповіла місіс Клементс. Вона змовкла й сумно подивилася на мене. — Але мені так хочеться, — мовила бідолашна жінка, — щоб ви трохи більше розповіли мені про Анну, сер. Я як глянула на вас, коли ви увійшли, так і подумала, що ви маєте що розказати. Ви не можете собі уявити, як тяжко не знати навіть, жива вона чи померла. Мені було б легше, коли б я знала напевне, що з нею. Ви сказали, що не сподіваєтесь побачити її живою. То, може, ви знаєте, сер, може, ви справді знаєте, що Богові завгодно було взяти її до себе?
Я не міг устояти перед цим благанням — жорстоко було б і підло з мого боку не сказати їй правди.
— Боюсь, що це саме так, — лагідно відповів я. — Я певен, що її злигодні на цій землі вже
