плетених рукавичках. Її чорне з сивиною волосся важкими кучерями звисало, закриваючи вуха; темні очі дивилися просто перед себе суворо, виклично, невблаганно. Вона мала повні, квадратні щоки, продовгасте тверде підборіддя й пухкі, чуттєві безбарвні губи. Була вона огрядна, міцно збудована. Трималася з войовничим самовладанням. Це була місіс Катерік.
— Ви прийшли говорити зі мною про мою дочку, — сказала вона, перш ніж я спромігся мовити хоч слово. — Будьте ласкаві, скажіть те, що ви хотіли мені сказати.
Її голос був такий самий суворий, викличний і невблаганний, як і вираз її очей. Вона показала на стілець і, коли я сідав, окинула мене з голови до ніг уважним поглядом. Я зрозумів, що з цією жінкою треба розмовляти тільки таким тоном, яким розмовляє вона. З самого початку необхідно було не поступатися їй ні в чому.
— Чи відомо вам, — почав я, — що ваша дочка пропала безвісти?
— Добре відомо.
— Ви, певне, припускали, що це лихо може призвести до іншого лиха — до її смерті?
— Так. Ви прийшли сказати мені, що вона померла?
— Так.
— Чому?
Вона поставила мені це дивне запитання тим самим, анітрохи не зміненим тоном. Жодна рисочка не здригнулась на її обличчі. Вона як була, так і зосталась холоднокровна й незворушна, от ніби я сказав їй, що в загорожі посеред площі здохла коза.
— Чому? — повторив я. — Ви питаєте, чому я прийшов сюди сказати вам про смерть вашої дочки?
— Так. Яке ваше діло до мене чи до неї? Яким чином ви взагалі знаєте про мою дочку?
— Ось яким чином: я здибав її на дорозі тієї ночі, коли вона втекла з лікарні, й допоміг їй дістатись до безпечного місця.
— Ви дуже погано вчинили.
— Мені дуже жаль, що так говорить її мати.
— Так говорить її мати. Звідки ви знаєте, що вона померла?
— Поки що я не можу сказати, звідки я це знаю. Але я це знаю напевне.
— А можете ви пояснити, де ви взяли мою адресу?
— Авжеж. Вашу адресу мені дала місіс Клементс.
— Місіс Клементс дурна жінка. Це вона порадила вам приїхати сюди?
— Ні.
— Тоді я ще раз питаю вас: чому ви приїхали сюди?
Вона так уже вимагала відповіді, то я і відповів — просто, як тільки міг.
— Я приїхав, — сказав я, — гадаючи, що мати Анни Катерік, звісно ж, хоче знати, жива її дочка чи ні.
— Так, так, — мовила місіс Катерік, напустивши на себе ще більшої незворушності. — Іншої причини ви не мали?
Я завагався. Нелегко було вмить придумати найкращу відповідь на це запитання.
— Якщо іншої причини ви не мали, — провадила вона далі, неквапливо стягуючи з рук свої темно-сірі рукавички й складаючи їх докупи, — я можу тільки подякувати вам за візит і сказати, що більш вас не затримую. Ваше повідомлення задовольнило б мене більше, коли б ви пояснили, як ви про це довідались. Принаймні воно може послужити мені виправданням для того, щоб убратися в жалобу. Як бачите, мені не доведеться робити для цього великі зміни в моєму туалеті. Візьму інші рукавички і вся буду в чорному.
Вона пошукала в кишені своєї сукні, дістала пару чорних рукавичок, надягла їх, зберігаючи суворо- кам'яний вираз, а тоді спокійно склала руки в пелені.
— Отож, ходіть здорові, — сказала вона.
Крижана зневага її тону подіяла на мене — я мусив визнати, що мети моїх відвідин ще не досягнуто.
— Я приїхав сюди ще й з іншої причини, — мовив я.
— А! Так я й думала, — зауважила місіс Катерік.
— Смерть вашої дочки...
— Від чого вона померла?
— Від хвороби серця.
— Так. Кажіть далі.
— Смерть вашої дочки була використана для того, щоб завдати страшної шкоди людині, дуже мені дорогій. Це лиходійство скоїли, як я достеменно переконався, двоє чоловіків. Один із них — сер Персіваль Глайд.
— Та ну!
Я уважно дивився на неї — чи не здригнеться вона, коли зненацька прозвучить те ім'я? Але у неї не здригнувся жоден м'яз. Вона все так само дивилася просто мені у вічі — суворо, виклично, невблаганно.
— Може, вам цікаво знати, — вів я далі, — яким чином смерть вашої дочки могла бути використана, щоб завдати шкоди іншій людині?
— Ні! — сказала місіс Катерік. — Мені зовсім не цікаво. Це ваша справа. Ви цікавитеся моїми справами. Я не цікавлюся вашими.
— А ви не спитаєте, — наполягав я, — чому я говорю про це у вашій присутності?
— Так. Я питаю.
— Я говорю про це з вами, бо твердо вирішив притягти сера Персіваля до відповіді за скоєний ним злочин.
— А що мені до того вашого рішення?
— Ви зараз дізнаєтеся. В минулому сера Персіваля є певні події, з якими мені потрібно докладно ознайомитися для цієї справи. Ви їх знаєте — ось чому я прийшов до вас.
— Що за події ви маєте на увазі?
— Події, що відбулися у Старому Велмінгамі ще до народження вашої дочки, коли ваш чоловік був причетником тамтешньої церкви.
Аж тепер упав бар'єр непроникної стриманості, який вона постаралася спорудити між нами. Я побачив, як очі її гнівно блиснули, а руки розчепились і почали механічно розгладжувати сукню на колінах.
— Що ж вам відомо про ці події? — спитала вона.
— Все, що могла розповісти мені про них місіс Клементс.
На мить її суворе квадратне обличчя спалахнуло, неспокійні руки завмерли — здавалося, вибух гніву ось-ось виведе її з рівноваги. Але ні, вона погамувала роздратування, що наростало в ній, відхилилась на спинку стільця, схрестила руки на своїх широких грудях і з понуро-саркастичною посмішкою знов твердо глянула на мене.
— Ага! Тепер я починаю все розуміти, — сказала вона. Її приборканий гнів пробивався тільки в підкресленій насмішкуватості тону. — Ви точите зуб на сера Персіваля Глайда і хочете, щоб я допомогла вам помститися йому. Я повинна розповісти вам і те, й те, і перете про сера Персіваля й про саму себе, чи не так? Іще б чого! Ви пхаєте носа в мої особисті справи. Ви думаєте, що натрапили на знеславлену жінку, яку сусіди терплять, зневажаючи, і яка залюбки уволить всяку вашу волю від страху, коли б ви не огудили її перед усім містом. Я бачу вас наскрізь, бачу ваші потаємні розрахунки. Так, так! І це мене смішить. Ха-ха!
Вона замовкла на мить, її схрещені руки міцніше стислись, а тоді засміялась сама до себе — глухо, затято, злостиво.
— Ви не знаєте, як я жила тут і що я тут робила, містере Як-там-вас? — повела вона далі. — То я розкажу вам, а тоді подзвоню й звелю вигнати вас геть. Я приїхала сюди скривджена. Приїхала, втративши своє добре ім'я, з твердим наміром повернути його собі. Рік за роком я боролась — і здобула його знов. Я завжди трималася нарівні з найшанованішими людьми в місті. Коли їм хочеться сказати щось супроти мене, їм доводиться говорити це потай, за моєю спиною; вони не можуть, не сміють говорити це мені у вічі. Моя репутація непохитна в цьому місті, й вам її не захитати. Сам священик вітається зі мною. Ага! Ви на таке не
