розраховували, коли їхали сюди? Підіть до церкви та розпитайте про мене — вам скажуть, що місіс Катерік має своє місце в церкві, так само як і всі інші, й справно його оплачує, коли треба. Підіть до міської ратуші. Там лежить петиція — петиція від шанованих мешканців Велмінгама про те, щоб заборонити бродячому циркові приїжджати до нашого міста, аби не псувалась наша мораль. Так! НАША мораль. Тільки сьогодні вранці я поставила свій підпис під цією петицією. Підіть до книгарні. Там збирали передплату на видання проповідей нашого священика під назвою: «У вірі спасіння моє». У списку передплатників є і моє прізвище. В церкві після проповіді про доброчинство лікарева дружина поклала на тарілку тільки шилінг, а я — півкрони. Церковний староста Соуард збирав пожертви, то й вклонився мені. А десять років тому це ж він сказав аптекареві Пігруму, що мене треба прив'язати до воза й нагаєм вигнати з міста. Ваша мати жива? Хіба її настільна Біблія краща за мою? Хіба крамарі та зеленярі шанують її краще, ніж мене? Чи ж вона завжди вкладалася в свої прибутки й не залазила в борги? Я ніколи не жила на позичках. Ах! Он священик іде. Дивіться, містере Як-там-вас, дивіться, коли вам цікаво!
Жваво, неначе молодиця, вона зірвалася на ноги й кинулася до вікна, діждалася, поки священик порівнявся з нею, і врочисто йому вклонилась. Священик чемно підняв капелюха і пройшов мимо. Місіс Катерік вернулася до свого стільця і ще з більшою зловтіхою подивилася на мене.
— Ось! — мовила вона. — Що ви думаєте тепер про жінку із загубленою репутацією? Де тепер ваші розрахунки?
Незвичайний шлях, що його вона обрала для боротьби за самоутвердження, дивовижний фактичний доказ її поновленої репутації, тільки-но мені наведений, так мене приголомшили, що я слухав її, онімілий від подиву. Та це не завадило мені зробити ще одну спробу заскочити її зненацька. Коли б я зумів вивести її з рівноваги, в нападі гніву вона могла кинути слова, що стали б ключем до розгадки.
— То де ж тепер ваші розрахунки? — повторила вона.
— Розрахунки мої там, де були, й такі самі, які були, коли я увійшов до вашої оселі, — відповів я. — Я не сумніваюся в тому, що ви здобули в місті міцне становище, й не збираюся підривати його, навіть коли б міг. Я приїхав до вас, бо знаю добре, що сер Персіваль — ваш ворог так само, як і мій. Коли я маю за що ненавидіти сера Персіваля, то й ви теж маєте за що його ненавидіти. Можете заперечувати це скільки вам завгодно, можете не довіряти мені скільки вам завгодно, можете собі гніватися на мене, але з усіх жінок в Англії ви, якщо тільки ви маєте самолюбство, — ви саме та єдина жінка, котра мала б допомогти мені знищити цю людину.
— Знищуйте його собі самі, — сказала вона. — Тоді вертайтесь і ви почуєте, що я вам скажу.
Ці слова вона промовила тоном, яким досі не говорила, — шпарко, люто, помстливо. Я розворушив гніздо багатолітньої зміїної ненависті, але тільки на мить. Мов причаєний плазун, ця ненависть вискочила з засідки, коли місіс Катерік жадібно похилилася вперед до мене. Мов причаєний плазун, та ненависть заховалася знов, коли вона вмить випросталася на своєму стільці.
— Ви не довіряєте мені? — спитав я.
— Ні.
— Боїтеся?
— Хіба на те схоже?
— Ви боїтеся сера Персіваля Глайда.
— Хто, я?!
Обличчя її побуряковіло, руки знов заворушились, розгладжуючи сукню на колінах. Я наступав далі й далі, не даючи їй ні на мить передиху.
— Сер Персіваль посідає високе становище в суспільстві, — провадив я. — Воно й не дивно, що ви його боїтеся.
— Сер Персіваль — впливова людина, він баронет, власник чудового маєтку, нащадок славної родини...
Зненацька вона зареготалась, невимовно мене здивувавши.
— Авжеж, — завторувала вона з гіркущим, незглибним презирством, — баронет, власник чудового маєтку, нащадок славної родини! Ще б пак! Славної родини — надто по материній лінії.
Мені було ніколи розмірковувати над цими словами, які вирвалися в неї, я тільки встиг відчути, що над ними варто буде помізкувати, хай-но я опинюся за порогом її дому.
— Я прийшов до вас не для того, щоб сперечатися з вами про його родинні справи, — сказав я. — Я нічого не знаю про матір сера Персіваля...
— І не більше знаєте про самого сера Персіваля! — різко урвала вона мене.
— Раджу вам не дуже вірити в це, — заперечив я. — Я таки знаю про нього дещо, а підозрюю ще більше.
— Що ж ви підозрюєте?
— Я скажу вам, чого я не підозрюю. Я не підозрюю, що він — Аннин батько.
Вона скочила на ноги й люто кинулася до мене.
— Як ви смієте говорити мені про Анниного батька! Як ви смієте обговорювати, хто був її батьком, а хто не був! — вибухнула вона, затремтівши кожною рисочкою і затинаючись від гніву.
— Не в цьому таємний зв'язок між вами й сером Персівалем, — наполягав я. — Таємниця, що затьмарює життя сера Персіваля, народилася не з народженням вашої дочки й не померла з її смертю.
Вона сахнулася від мене.
— Геть! — мовила вона і владно вказала на двері.
— Ні у вашому, ні в його серці не було й думки про дитину, — вів я далі, сповнений рішучості загнати її в глухий кут. — Ніяка гріховна любов не пов'язувала вас, коли ви йшли до нього на ті таємні побачення... Річ була зовсім не в тім, коли ваш чоловік застав вас, як ви шепталися з ним у ризниці старої церкви.
Я ще не договорив, як рука її, що вказувала на двері, впала, а густа краска гніву миттєво зблякла. Я побачив, як вона уся враз перемінилась; побачив, як ця черства, несхитна, безстрашна жінка затрепетала від жаху, попри все своє самовладання, коли я вимовив ті останні чотири слова: «у ризниці старої церкви»...
Хвилину чи й більше ми обоє стояли, мовчки дивлячись одне на одного. Я обізвався перший.
— Ви все ще не хочете довіритися мені? — спитав я.
Щоки її ніяк не хотіли рожевіти, але голос уже зміцнів, коли вона відповіла мені з тією своєю звично викличною холоднокровністю.
— Ні, не хочу, — мовила вона.
— І так само велите мені йти геть?
— Так. Ідіть собі... й ніколи більше не вертайтесь.
Я підійшов до дверей, хвилинку почекав, а тоді обернувся, щоб ще раз глянути на неї.
— Може статись, я матиму несподівані для вас вісті про сера Персіваля, — сказав я, — і тоді я вернуся.
— Для мене не може бути несподіваних вістей про сера Персіваля, окрім...
Вона затнулась, бліде обличчя її потьмарилось, і тихою, скрадливою котячою ходою вона вернулася до свого стільця.
— ...окрім вісті про його смерть, — договорила вона, сідаючи знов, з ледь помітною лихою посмішкою на губах. У глибині її очей зблиснула й знов пригасла, зачаїлась ненависть.
Коли я відчинив двері, щоб вийти, вона зиркнула на мене. Губи її розтяглися в жорстоку посмішку — вона оглянула мене з голови до п'ят із дивною зачаєною цікавістю, і несказанний вираз лихого сподівання відбився на всьому її обличчі. Чи не розраховувала вона в глибині свого серця на мою молодість і силу, на біль моїх уражених почуттів і недостатнє самовладання? І чи не зважувала подумки, до чого все це призведе, якщо я десь-колись зустрінуся з сером Персівалем? Здогад, що саме так вона й думає, змусив мене незагайно вийти. Навіть звичайні слова прощання завмерли на моїх устах. Ні я, ні вона не зронили й слова.
Коли я відчиняв вхідні двері, то побачив того самого священика, він вертався назад через площу. Я постояв на ґанку, даючи йому пройти, й озирнувся на вікно вітальні.
В тиші довколишнього безлюддя місіс Катерік розчула його все ближчу ходу, й ось вона вже знов стояла біля свого вікна, дожидаючи священика. Сила страшних пристрастей, що їх я розбуркав у її серці, не змогла ослабити її відчайдушного чіпляння за єдиний доказ громадського визнання, з такими труднощами
