Ні він, ні його товариш не пробували заговорити до мене, й трималися обидва на певній відстані від мене, але їхня поява поблизу церкви промовляла сама за себе. Все було саме так, як я гадав: сер Персіваль наготувався дати мені відсіч. Учора ввечері йому доповіли про мої відвідини місіс Катерік, і сьогодні поставлено цих двох чатувати біля церкви, передбачаючи мою появу в Старому Велмінгамі. Якби мені були потрібні ще якісь докази того, що мої пошуки нарешті ведуться в правильному напрямку, то поява цих двох підглядачів могла правити за цілковите підтвердження моїх здогадів.
Я відійшов далеченько від церкви, поки натрапив на заселений дім. Поблизу в городчику длубався якийсь чоловік. Він і показав мені причетникову оселю. Його хатина стояла трохи далі, на відлюдді, за покинутим селищем. Причетник був саме вдома, одягався, щоб іти до церкви. Це був бадьорий, добродушний, балакучий дідок, що не забарився поділитися зі мною своєю зневажливою думкою про селище, де жив, та своїм щасливим почуттям зверхності над сусідами, бо мав над ними величезну перевагу — якось побував у Лондоні.
— Добре, сер, що ви прийшли так рано, — сказав старий причетник, коли я розповів йому про мету свого приходу. — Ще б десять хвилин, і ви б мене тут не застали. Справи парафії, сер! Доводиться мені добряче попобігати. А вік мій уже ж немолодий. Але, хай благословить вас Господь, ноги мене ще таки носять! Поки ноги носять людину, поти вона й роботу порає справно. Хіба ж не правда, сер?
Отак балакаючи, він зняв ключі, що висіли на гвіздку біля коминка, і замкнув за нами двері хатини.
— Немає у мене нікого, хто б хату глядів та хазяйство вів, сер, — безпечально мовив старий причетник, тішачись, певне, цілковитим визволенням від усіх домашніх тягарів та заморок. — Стара моя лежить он там, на цвинтарі, а діти всі переженилися. Нікчемна це місцина, еге ж, сер? Але парафія велика — не всяк упорався б, як я, з усіма справами! Ось що значить освіта — дісталась і мені пайка, та чи й не завелика. Я ж бо розмовляю правильною, королівською англійщиною (хай живе наша королева!), а тут цього майже ніхто не втне. Ви, мабуть, самі лондонець, сер? Був і я в Лондоні, двадцять п'ять літ тому. А розкажіть, коли ваша ласка, що там новенького відбулося за цей час?
Розважаючи мене такою балачкою, він привів мене назад до ризниці. Я роззирнувся, чи не видно де тих двох шпигів. Вони не показувались на очі. Вистеживши, певне, що я пішов до причетника, сховались, щоб я їх не бачив, а вони могли безперешкодно спостерігати за мною.
Двері ризниці були із старого мореного дуба, оббиті великими цвяхами. Причетник заклав свого великого, важкого ключа в замок із виглядом людини, що наперед знає, з якими труднощами їй доведеться зіткнутись, і не певна, чи їх здолає.
— Мушу вас завести до ризниці через ці двері, сер, — сказав він, — бо двері, що сполучають ризницю з церквою, замкнені на засув з боку ризниці. А то б нам простіше було пройти через церковні двері. Препаскудний замок — світ таких ще не бачив, сер! Він би згодився на тюремні двері. Раз у раз заїдає. Давно б його треба замінити. Сто разів я вже говорив про це старості церковному, той все обіцяє: зроблю, зроблю, а нічого й не робить. Ох, пропащий закутень це селище. Таки не Лондон, еге ж, сер? Святий Боже, та ми ж тут усі мов сонні мухи! Ми відстали від життя!
Попокрутивши ключем то так, то сяк, він нарешті змусив замок піддатись, і двері, мовби знехотя, відчинились.
Ризниця була куди просторіша, ніж можна було припустити знадвору. Напівтемна, запліснявіла, похмура стара кімната з низькими дубовими сволоками. Попід двома стінами, ближчими до церкви, стояли величезні дерев'яні шафи, поточені шашелем, із розчиненими дверцятами, що вже й не зачинялися. В одній з тих шаф висіло на цвяхах кілька стихарів, одстовбурчених знизу, — вони мали неблагочестивий вигляд купи запилюженого лахміття. Під стихарями на підлозі стояли три ящики, напівприкриті лядами; солома так і лізла на всі боки з усіх їхніх щілин та тріщин. А далі за ящиками, в кутку, лежали купою якісь запорошені папери: великі, скручені трубкою, мов архітектурні плани, й інші, зшиті недбало докупи, неначе рахунки чи листи. Колись кімнату освітлювало невелике віконце в стіні, та його заклали цеглою і зробили натомість дірку в стелі. Повітря в приміщенні було задушливе, тхнуло пліснявою, а ще ж і двері, що вели звідси до церкви, були наглухо замкнені. Ці двері були теж важенні, дубові й зачинені на два засуви з боку ризниці, вгорі і внизу.
— Тут могло б бути більше чистоти й ладу, чи не так, сер? — приказував веселий причетник. — Та що вдієш, коли живеш у такому занехаяному, Богом забутому застумі? Ось подивіться хоч би на ці ящики. Рік чи й більше тому вони вже стояли тут, готові, щоб їх вивезти в Лондон, — і стоять собі досі, місце захаращують. Тут вони й залишаться, аж поки порозпадаються самі по собі. Я вже казав вам, сер, і ще раз скажу: тут не Лондон! Усі ми тут спимо, як сонні мухи. Гай-гай, як ми відстали від життя!
— А що в тих ящиках? — спитав я.
— Та шматки дерев'яної різьби із священикової кафедри, панелі од вівтаря та скульптурні образи з органних хорів, — відповів причетник. — Дванадцять апостолів у дереві, всі з відбитими носами. Всі побиті, шашелем поточені, кришаться, розсипаються порохнею. Крихкі, мов глина, сер, а старі — як ця церква, коли не старіші.
— А нащо їх хотіли відправляти в Лондон? На реставрацію?
— Атож, сер, на реставрацію, а ті, що вже не полагодити їх, — скопіювати в новому дереві. Але треба ж так — на це не вистачило грошей, то вони й стоять собі тут, поки назбирають грошей, а збирати ні з кого. Це було рік тому, сер. Тоді шестеро джентльменів на честь цієї реставрації пообідали в готелі нового міста. Вони виступали з промовами, ухвалювали резолюції, підписувались — і видрукували тисячу оголошень. Гарні такі оголошення, сер, розцяцьковані готичними закарлючками й надруковані червоною фарбою, і говорилося в них, що ганьба не поремонтувати церкви та не відреставрувати славетних старовинних дерев'яних скульптур. Так і лежать ті оголошення не розповсюджені, разом із планами архітектора, кошторисом та іншими паперами. Була суперечка, трохи до бійки не дійшло, а все осіло гайном он у тому кутку, за ящиками. Спочатку трохи покапало тих грошей, але що тут вдієш, сер! Це ж не Лондон! Грошей стало тільки на те, щоб запакувати уламки різьби, скласти кошторис та заплатити друкареві за оголошення. І край! Отакі справи, кажу вам. І нікуди все це подіти — ніхто в новому місті про нас не дбає, і ми пропадаємо в цьому глухому закутні. Таке в цій ризниці безладдя, а хто допоможе? Ось що я хотів би знати!
Я нетерпеливився переглянути метричну книгу, тому не став заохочувати старого, щоб він розводився далі. Я погодився з ним, що й справді ніхто не допоможе зробити лад у ризниці, а тоді запропонував, не гаючись більше, взятися до діла.
— Так, так, беремося за метричні книги, — сказав причетник, дістаючи з кишені невелику в'язку ключів. — За який рік, сер?
Коли ми з Меріан уперше говорили про Лорині заручини, вона була згадала вік сера Персіваля. Тоді йому було сорок п'ять років. Пам'ятаючи, що відтоді, як була про це мова, минуло більше, ніж рік, я порахував і дійшов висновку, що він, очевидно, народився 1804 року, тож я міг сміливо шукати в метричній книзі від цієї дати.
— Я хочу почати з тисяча вісімсот четвертого року, — сказав я.
— А далі, сер? — спитав причетник. — Уперед, до нашого часу, чи назад від того року?
— Назад, починаючи від тисяча вісімсот четвертого.
Він відімкнув одну з шаф, ту саму, де в бічному відділенні висіли стихарі, й дістав величезну книгу в брудній палітурці з коричневої шкіри. Мене вразило, як недбало береглися метричні книги. Дверцята шафи пожолобилися, потріскались від ветхості, а замок був невеличкий і простенький — я міг би легко відкрити шафу з допомогою мого ціпка.
— Хіба можна вважати це за надійне місце для зберігання метричних книг? — запитав я. — Адже ці книги — дуже важливі документи, їх треба зберігати під добротним замком, у сейфі.
— От так дивина! — мовив причетник, закривши книгу, яку тільки-но був розгорнув, і весело ляснувши долонею по палітурці. — Ці ж самі слова говорив мені старий хазяїн багато-багато років тому, коли я був хлопчиськом. «Чом метрична книга (він мав на увазі цю самісіньку книгу), — чом вона не зберігається в сейфі?» Він казав це не раз, повторяв тисячу разів. Був він у ті роки адвокатом, і його обрали на секретаря парафії. Чудовою, щирою людиною був той старий джентльмен, сер, і надзвичайно ретельний. До кінця своїх днів зберігав він копію цієї книги у себе в Нолсбері й час від часу переписував до тієї копії нові записи з оригіналу. Ви не повірите, але певного дня, раз чи двічі на кожні три місяці, він приїжджав сюди верхи на своєму старому біленькому поні, аби на власні очі й власними руками зіставити копію з цим оригіналом.
