«Звідкіля мені знати, — примовляв він, — звідкіля мені знати, що цієї книги не вкрадуть із ризниці, не знищать? Чом книгу не тримають у сейфі? Чом я не можу змусити інших бути такими самими ретельними, як і я? Одного чудового дня з цією метричною книгою щось станеться, і тоді збагне парафія, яка цінність ота моя копія». Сказавши це, він, було, понюхає табаки й гордо так подивиться довкола — лорд та й годі! Ні, таких ділових людей, як він, нині вже не знайдеш. Либонь, і в Лондоні не знайдеш... То який рік ви сказали, сер? Тисяча вісімсот... який?
— Тисяча вісімсот четвертий, — відповів я, вирішивши подумки більше не заохочувати старого до балачок, аж поки діло не зробиться.
Причетник надягнув окуляри й, старанно раз у раз слинячи великого і вказівного пальця, почав перегортати сторінки.
— Ось воно, сер! — сказав він, знов весело ляснувши по розгорнутій книзі. — Ось потрібний вам рік.
Не знавши, в якому місяці народився сер Персіваль, я почав переглядати записи з січня 1804 року. Метричну книгу вели тут по-старомодному — записи робились на звичайному папері, від руки, й розділялись між собою рискою, проведеною чорнилом.
Я переглянув січень 1804 року, нічого там не знайшов і став дивитись у зворотному напрямку. Грудень 1803 року, листопад, жовтень — нічого.
Ось! Серед записів за вересень 1803 року я знайшов реєстрацію шлюбу батьків сера Персіваля.
Я уважно роздивився запис. Він тулився внизу сторінки, займаючи менше місця, ніж записи, що були вище. Попередня реєстрація запам'яталась мені тим, що жениха звали Волтер, як і мене. Запис, внесений після реєстрації батьків сера Персіваля, починався на наступній сторінці й примітний був тим, що займав багато місця: тут ішлося про шлюб двох братів, які повінчалися одного й того самого дня. Запис про шлюб сера Фелікса Глайда нічим особливим не вирізнявся серед інших — хіба тим, що його втулено в самісінькому низу сторінки. Про його дружину говорилося звичайними словами: «Сесілія Джейн Елстер із Парк-В'ю- Котеджіз, Нолсбері, єдина дочка покійного Патріка Елстера, есквайра з Бата».
Я переписав цей запис до свого записника, збентежений невдачею і не знаючи, що діяти далі. Таємниця, яка, здавалось, от-от мала опинитися в моїх руках, знову стала недосяжна й незбагненна.
Що дали мені відвідини ризниці? Які нові підступи до розгадки таємниці підказали вони мені? Аніяких. Що я довідався про заплямовану репутацію матері сера Персіваля? Єдиний факт, який став мені відомий із метричної книги, цілком обілював її ім'я. Нові сумніви, нові перепони, нові відстрочки поставали переді мною нескінченною низкою. Що чинити мені далі? Поки що я міг зробити лиш одне: розпитатись якнайдокладніше про «міс Елстер із Нолсбері», щоб з'ясувати, чому й за що місіс Катерік почувала таку зневагу до матері сера Персіваля. Може, тут я хоч трохи просунуся вперед на шляху до головної мети мого розслідування?
— Ви знайшли те, що шукали, сер? — спитав причетник, коли я закрив книгу.
— Так, — відповів я, — але мені потрібні ще деякі відомості. Мабуть, священик, що відправляв шлюбні обряди тут у тисяча вісімсот третьому році, вже помер?
— Помер, сер, років за три чи чотири до того, як я почав тут служити, а було це тисяча вісімсот двадцять сьомого року. Це місце дісталося мені, сер, — знов розігнався мій балакучий новий знайомець, — коли причетник, котрий служив тут до мене, кинув службу й виїхав. Подейкують, буцімто до цього довела його дружина — через неї він покинув і дім, і роботу, а сама вона досі живе в новому містечку. Я не знаю, що там та як у тій історії, знаю тільки, що посів його місце. Містер Вонсборо допоміг мені в цьому — син мого старого хазяїна, про якого я вам оце розказував. Таких джентльменів, як він, пошукати — простий собі, добродушний, любить полювання, плекає своїх хортів та все таке. Нині він тут секретар парафії, як і його батько був до нього.
— Ви, здається, сказали, що ваш старий хазяїн жив у Нолсбері? — спитав я, пригадуючи, як балакучий причетник стомив мене довгою розповіддю про ретельного, старого вишколу джентльмена, перш ніж розкрити метричну книгу.
— Авжеж, сер, саме так, — відповів причетник. — І старий містер Вонсборо жив у Нолсбері, там таки живе й молодий містер Вонсборо.
— Ви тільки-но сказали, що він секретар парафії, як і його батько був до нього. Я не зовсім добре уявляю собі, що воно таке секретар парафії.
— Невже, сер? А ви ж із Лондона, як-не-як! У кожній парафіяльній церкві є секретар парафії і причетник. Причетник — це такий, як я, чоловік (тільки я освіченіший за більшість їх, хоч і не хвалюся тим). А секретарями парафій звичайно призначають юристів, і, коли треба вести які-небудь справи церковної парафії, то оце ж вони їх і роблять. Так само і в Лондоні ведеться. Кожна церковна парафія має свого секретаря, і, вірте моєму слову, — всі вони юристи.
— То молодий містер Вонсборо теж юрист?
— Авжеж, сер! Юрист він — у Нолсбері, на Гай-Стріт, у тій самій конторі, де й батько його сидів. Скільки разів, було, підмітаю в конторі та й бачу: ось виїжджає старий джентльмен на своєму біленькому поні, поглядає ліворуч та праворуч і кожному кланяється! Господи, як же його всі любили! Та він би і в Лондоні уславився!
— А як далеко звідси до Нолсбері?
— Далеченько, сер, — відказав старий причетник із перебільшеним уявленням про відстані й про труднощі пересування з місця на місце, звичайним для всіх сільських людей. — Добрих п'ять миль буде, запевняю вас!
Був іще ранок. Для прогулянки в Нолсбері й назад у Велмінгам часу було предосить. Краще за місцевого юриста ніхто б не зміг пояснити мені, яка була репутація матері сера Персіваля до її заміжжя. Надумавши зараз же піти пішки в Нолсбері, я перший вийшов із ризниці.
— Красно вам дякую, сер,— мовив причетник, коли я поклав йому в руку невеличку винагороду. — Невже ви й справді хочете пройтися пішака в Нолсбері й назад? Ну що ж! Ноги у вас молоді-здорові — чи ж це не благодать Божа?.. Ось вам дорога, тут не заблукаєте. Хотів би і я пройтися з вами! Адже приємно здибати в нашому закутні лондонського джентльмена, новини послухати... Всього вам найліпшого, сер, і ще раз красно дякую!
Ми попрощалися. Коли церква зосталась позаду, я озирнувся, — за мною по дорозі йшли ті двоє та ще й третій: той самий чоловічок у чорному, за яким я вчора увечері йшов назирці до станції.
Всі троє стали, перемовилися між собою і розійшлись. Чоловічок у чорному подріботів на Велмінгам. Двоє зостались, наміряючись, певне, йти слідом за мною.
Я пішов далі, нічим не показуючи, що звернув на них якусь увагу. Тієї хвилини я не почував ніякої досади на них — навпаки, їхня присутність воскресила мої підупалі надії. Я так розчарувався, прочитавши той шлюбний запис, що й забув висновок, якого дійшов був зразу, помітивши їх біля ризниці. Їхня повторна поява нагадала мені: сер Персіваль передбачив, що наслідком моїх відвідин місіс Катерік буде наступний мій крок — візит до парафіяльної церкви Старого Велмінгама. А то для чого б іще посилав він сюди своїх шпигів? Хоч як тихо та гладенько все було на поверхні фактів, та за цим ховався якийсь гандж. Щось було в метричній книзі таке, чого я досі не розгледів.
X
Коли церква сховалася мені з очей, я шпарко закрокував дорогою до Нолсбері.
Дорога була здебільшого пряма й рівна. Щоразу, коли я озирався, то бачив позаду своїх двох переслідувачів. Вони не відставали, хоч і трималися на чималій відстані від мене. Але разів зо два вони прискорювали ходу, от ніби хотіли перегнати мене, а тоді зупинялись, перемовлялися й відставали знов на ту саму відстань. Напевне, вони мали якусь певну мету, але або вагались, або не могли дійти згоди, як ту мету краще здійснити. Я не міг достеменно вгадати, чого вони хочуть, але передчував, що на своєму шляху до Нолсбері зіткнуся з неабиякими перешкодами. Ці лихі передчуття справдились.
Я саме вийшов на найбезлюднішу частину дороги, попереду був крутий поворот. Зваживши на те, скільки часу я йшов, я виснував, що місто вже близько, коли це почув ходу переслідувачів за своєю спиною.
