Не встиг я озирнутись, як один із них (той, хто вистежував мене в Лондоні) підступив до мене з лівого боку й добряче штовхнув мене плечем. Я сам не думав, що мене так дуже роздратувало їхнє настирливе, од самого Велмінгама, переслідування; собі на лихо, я різко відштовхнув грубіяна долонею. Ту ж мить він закричав: «Пробі!» Його супутник, високий чоловік у вбранні лісника, вмить підскочив до мене з правого боку, й наступної хвилини двоє негідників уже міцно тримали мене посеред дороги.
Думка, що це мені підлаштували пастку, й досада на самого себе за те, що попався в неї, утримали мене, на щастя, від даремного опору, який тільки погіршив би моє становище. Адже один із тих двох був, з усього видно, дужчий за мене. Я притлумив у собі перший природний порив — випручатися з їхніх рук, і роззирнувся, чи немає поблизу кого-небудь, кого можна було б покликати на поміч.
Якийсь чоловік працював у полі — напевне ж він бачив усе, що сталось. Я погукав його й попросив піти з нами в місто. Але він байдуже похитав головою і пішов до будиночка, що стояв оддалеки від дороги. Водночас люди, що тримали мене за руки, заявили про свій намір подати на мене позов за скривдження дією, бо я, мовляв, напав на них. Та я вже прохолов і мені стало кмітливості не заходити з ними в суперечку.
— Відпустіть мені руки, — сказав я, — тоді я піду з вами в місто.
Чоловік у вбранні лісника грубо відмовився. Але нижчий чоловік зміркував, що зайве насильство може мати небажані для них наслідки. Він кивнув товаришеві головою, і вони відпустили мені руки. Я пішов уперед, а вони — обабіч мене.
Так ми дійшли до повороту, а там уже завидніло передмістя Нолсбері. Один із місцевих полісменів ішов стежкою понад шляхом. Двоє зараз же звернулися до нього. Полісмен відповів, що мировий суддя саме засідає в ратуші, й порадив нам усім негайно до нього звернутись.
Ми пішли до ратуші. Клерк виписав судову повістку, й мені пред'явили офіційне звинувачення із звичайними в таких випадках перебільшеннями й спотвореннями дійсних фактів. Мировий суддя (дратівливий чоловік, що жовчно тішився нагодою застосувати свою владу) спитав, чи не був хто свідком цього «скривдження дією», і, на мій превеликий подив, позивач розповів про того робітника в полі. Але з подальших слів мирового судді мені стало зрозуміло, задля чого це зроблено. Він зразу ж звелів віддати мене під варту до появи свідка, але водночас заявив, що залюбки віддасть мене на поруки, коли я зможу знайти відповідального поручника. Він відпустив би мене й на слово, коли б мене знали в місті, але оскільки я тут був нікому не відомий, необхідно було, щоб хтось узяв мене на поруки.
Тепер мені стало цілком зрозуміло, для чого все це підлаштовано. Людям сера Персіваля потрібно було посадити мене під варту в містечку, де мене ніхто не знав і де я, звісно, не міг знайти за себе поручителя. Я мав просидіти під вартою всього три дні — до наступного засідання мирового суду. Але ж за ці три дні сер Персіваль міг зробити що завгодно, аби затруднити мої подальші розслідування, — міг спокійнісінько замести всі свої сліди, не боячись, що я йому хоч чимось перешкоджу.
Спочатку мене взяла лють, майже відчай, через таку підступну, таку ницу й дріб'язкову саму собою затримку, яка, проте, могла призвести до дуже прикрих наслідків, аж я не міг попервах спокійно поміркувати, як мені найкраще виплутатися з тієї халепи. Зопалу я попросив собі письмового приладдя, щоб приватно описати мировому судді всю правду мого дійсного становища. Я вже був написав кілька вступних рядків, поки схаменувся, збагнувши всю марноту і необачність такого вчинку. Мені соромно в цьому признатись: я майже дозволив своїй досаді взяти гору над моїм самовладанням. І тільки коли я відсунув од себе початого листа, мені сяйнула думка, якої, мабуть, не передбачив сер Персіваль. Я міг звільнитися за кілька годин! Треба було тільки звернутися по допомогу до містера Доусона, лікаря з Оук-Лоджа.
Як читач, певне, пам'ятає, я навідав цього джентльмена під час моєї першої поїздки в околиці Блеквотер-Парку, привізши йому рекомендаційного листа від міс Голкомб, де вона відгукувалася про мене в дуже похвальних виразах. Тепер я написав містерові Доусону, посилаючись на листа міс Голкомб, і нагадав йому, що вже говорив про делікатний і небезпечний характер моїх розслідувань. У розмові з ним я не відкрив йому всієї правди про Лору, а сказав лише, що моє доручення пов'язане з однією важливою родинною справою, яка стосується до міс Голкомб. Дотримуючись тієї самої обачності, я сповістив його про прикре становище, в якому я опинився в Нолсбері, й лишив йому самому вирішувати, чи виправдовує моє прохання вирятувати мене в місті, де я нікого не знав, його колишня гостинність та довір'я до мене леді, що її він добре знав і вельми шанував.
Мені дозволили найняти посильного, що міг негайно виїхати до лікаря в кареті. Таким чином, лікар, якби побажав, міг цією ж каретою приїхати в Нолсбері. Оук-Лодж був недалеко від Нолсбері, якраз по дорозі на Блеквотер. Посильний заявив, що може доїхати туди за сорок хвилин і ще за сорок хвилин привезти містера Доусона. Я наказав йому розшукати лікаря, хоч би де той був, і сів чекати, що з того вийде, прикликавши собі на поміч усе можливе терпіння, всі надії.
Було близько пів на другу, коли посильний виїхав. Ще не було пів на четверту, коли він повернувся. З ним був лікар. Добрість містера Доусона, делікатність, із якою він поспішив мені на допомогу, мавши це за саму собою зрозумілу річ, глибоко зворушили мене. Він поручився за мене, й тут-таки мене відпустили. Ще не було й четвертої години, коли я палко тис руки доброму старому лікареві на вулиці Нолсбері. Я знову був вільною людиною.
Містер Доусон гостинно запросив мене до себе в Оук-Лодж, щоб я заночував у нього. На відповідь я міг тільки сказати йому, що мій час не належить мені, й попросив відкласти запросини на кілька днів, коли я зможу ще раз йому подякувати й розповісти, пояснити докладно все, що він мав право знати. Ми розлучилися справжніми друзями, і я зараз же подався до контори містера Вонсборо на Гай-Стріт.
Кожна хвилина була така дорога!
Звістка про моє звільнення на поруки, безперечно, ще до ночі досягне сера Персіваля. Якщо в найближчі кілька годин його найгірші страхи не виправдаються і я не буду здатен загнати його в глухий кут, я можу безнадійно, назавжди втратити геть усе, чого вже досяг. Безсовісність цієї людини, її зв'язки й великий вплив у цих краях, відчайдушне становище, в яке я міг поставити її своїми пошуками, — все змушувало мене спішити. Мерщій, не втрачаючи жодної хвилини, я повинен був нарешті розкрити таємницю сера Персіваля. Поки я дожидав містера Доусона, у мене було досить часу на роздуми, і я не витратив його намарне. Дещо з того, що розказав мені балакучий старий причетник, хоч він і набрид був мені цим, нині пригадалося мені в новому світлі. Моторошна підозра, що не спала мені на думку в ризниці, тепер закралася мені в душу. В Нолсбері я йшов тільки для того, щоб розпитати містера Вонсборо про матір сера Персіваля. А зараз я надумав переглянути копію метричної книги парафіяльної церкви Старого Велмінгама, — ту, що зберігалась у сина старого юриста.
Містер Вонсборо був у себе в конторі й прийняв мене негайно.
Це був жвавий, товариський чоловік, із рум'яним обличчям, більше схожий на сільського сквайра, ніж на юриста. Здавалось, його і здивувало, й потішило моє прохання. Він чув, що у його батька була копія метричної книги, але сам він навіть не бачив її. Досі вона нікому ніколи не знадобилася. Вона, безсумнівно, лежить у сейфі разом з іншими паперами його батька. Після його смерті до них ніхто й не торкався.
— Як жаль, — сказав містер Вонсборо, — що старий джентльмен не дожив, щоб почути, що його дорогоцінна копія нарешті комусь та знадобилась. Він би з іще більшим запалом віддався своєму улюбленому заняттю. А як ви довідалися про цю копію? Невже розказав хтось із жителів нашого містечка?
Я, як міг, ухилявся від прямої відповіді на це запитання. Тепер, як ніколи, необхідно було думати про обачність. Краще було не говорити містерові Вонсборо про те, що я вже переглядав оригінал. Тож я сказав секретареві парафії, що займаюсь однією родинною справою, яка вимагає поспіху. Мені, мовляв, треба сьогодні ж відіслати в Лондон деякі довідки, а перегляд копії (за певну плату, звісно) дасть мені змогу заощадити час, щоб не їхати у Старий Велмінгам. Я додав, що, коли мені згодом знов буде потрібна метрична книга, я звернуся в цій справі до контори містера Вонсборо.
Після цього пояснення я не почув ніяких заперечень проти того, щоб допустити мене до копії. Послали клерка принести книгу із сейфа. Через якийсь час він вернувся. Копія була така сама завбільшки, як і оригінал, різниця була тільки та, що палітурка дубліката виглядала ошатніше. Я сів за вільний письмовий стіл. Руки мені тремтіли, голова горіла — я відчував, що треба не виказати свого хвилювання перед присутніми людьми. Трохи оговтавшись, я розгорнув метричну книгу.
На титульній сторінці були рядки, написані вибляклим чорнилом. Ось які там були слова:
«Копія метричної книги парафіяльної церкви у Велмінгамі, виконана на моє розпорядження й зіставлена, запис за записом, з оригіналом особисто мною. Підпис: Роберт Вонсборо, секретар парафії». Під
