цим підписом уже іншою рукою написано: «тривалістю від 1 січня 1800 року до 13 червня 1813 року».
Я почав переглядати вересень 1803 року. Знайшов запис про шлюб чоловіка, якого звали Волтером, знайшов великий запис про одруження двох братів. А між цими записами, в самісінькому низу сторінки...
Нічого! Ані найменшого сліду, ані натяку на запис шлюбу сера Фелікса Глайда й Сесілії Джейн Елстер не було в дублікаті метричної книги!
Серце моє мало не вистрибнуло з грудей, я трохи не задихнувся від хвилювання. Я глянув ще раз — я боявся повірити власним очам! Ні! Сумніви розвіялись. Реєстрації того шлюбу в книзі не було. Копії записів були розташовані точно в тому самому порядку, на тих самих місцях, що і в справжній метричній книзі. Останній запис на відповідній сторінці стосувався до чоловіка, котрого, як і мене, звали Волтером. Унизу під ним було порожнє, незаповнене місце, надто мале й вузьке, очевидно, щоб у нього втиснути запис про шлюб двох братів, котрий і в копії, як і в оригіналі, займав верх наступної сторінки. Це незаповнене місце пояснило мені все! І в оригіналі воно було порожнє від 1803 року до 1827 року, аж поки сер Персіваль з'явився у Старому Велмінгамі. Саме тут, у Нолсбері, можна було виявити підробку, перевіривши копію метричної книги, а саму підробку зроблено там, у Старому Велмінгамі, в справжній книзі!
Голова мені пішла обертом — я мусив ухопитися за стіл, щоб не впасти. З усіх підозр, які викликав у мене цей відчайдух, жодна й близько не наближалася до істини. Думка, що він не був, зовсім не був сером Персівалем Глайдом, що він мав не більше прав на своє ім'я, титул баронета і маєток, ніж найбідніший з його наймитів, ні разу не приходила мені до голови. Спочатку я гадав, що він, може, батько Анни Катерік, потім думав, що, може, він був її чоловіком, але справжнє лиходійство цієї людини було далеко за межами моєї фантазії.
Ницість цієї підробки, розміри й зухвальство злочину, жахливі наслідки для самого лиходія в тому випадку, якби підробка виявилась, — усе це разом приголомшило мене. Тепер мені стали зрозумілі постійні тривога, неспокій цього негідника, відчайдушні напади нестримного буйства, що чергувалися з нікчемною слабодухістю; безумна підозріливість провинної совісті, через яку він запроторив Анну Катерік до будинку для божевільних і скоїв страшний злочин проти своєї дружини, на підставі пустої підозри, нібито вона, як і Анна, теж знає його таємницю! Розкриття цієї таємниці загрожувало йому в колишні часи смертною карою через повішення, а нині — пожиттєвою каторгою. Викриття цього злочину навіть у випадку, якби ті, хто постраждав через його підробку, пощадили його й не притягли до відповідальності, одним ударом позбавляло його імені, титулу, маєтку, суспільного становища — всього, чим він заволодів шляхом ошуканства. Ось у чому полягала його таємниця — і тепер вона була в моїх руках! Одне моє слово — і дім, маєток, титул баронета переставали належати йому. Одне моє слово — і він би пішов у широкий світ вигнанцем, без імені, без гроша, без друзів. Усе майбутнє цього чоловіка висіло на волосині, залежало від мене — й він знав це нині так само добре, як і я!
Ця остання думка протверезила мене. Інтереси, куди дорожчі за мої власні, залежали від обачності, що повинна була відтак керувати кожним моїм кроком. Від сера Персіваля можна було сподіватись якого завгодно підступу. В своєму відчайдушному становищі він піде на будь-який ризик, не зупиниться ні перед яким злочином — ні перед чим, аби тільки врятувати себе.
Я трохи поміркував. Насамперед необхідно було закріпити свідчення, яке я щойно відкрив, записати його на той випадок, коли б мене спіткала біда. Треба було поставити це свідчення поза межами досяжності сера Персіваля. Копія метричної книги надійно зберігалася в сейфі містера Вонсборо. Але оригінал книги в ризниці, як я в тому переконався на власні очі, був далеко не в такому становищі.
Зваживши на все це, я вирішив негайно повернутися до церкви, знов просити допомоги в причетника й зробити потрібну мені виписку з метричної книги, перш ніж піти спати в готель. Я тоді ще не знав, що потрібна нотаріально завірена копія і що мій власний витяг не може правити за документальний доказ. Я не знав того й ні в кого не міг спитати потрібної в такій справі ради, бо хотів зберегти свої наміри в таємниці. Тепер єдиним моїм бажанням стало якомога швидше повернутися в Старий Велмінгам. Містерові Вонсборо я пояснив, як умів, свою трохи дивну поведінку, що, звісно, впала йому в око; поклав плату на його стіл; домовився, що через день-два напишу йому, й вийшов з його контори. Голова мені паморочилась, серце шалено калатало, і весь я був неначе в лихоманці.
Вже сутеніло. Мені спало на думку, що мої переслідувачі, мабуть, підуть за мною знов і цього разу нападуть на мене дорогою.
Мій ціпок був легкий і не годився для самозахисту. Перш ніж вийти за межі Нолсбері, я зайшов до крамниці й купив доброго сільського кийка, короткого й замашного. З цією невигадливою зброєю, коли б хто причепився до мене, я міг дати відсіч будь-якому супротивникові. Коли б на мене напало двоє, я б накивав п'ятами. У шкільні роки я був непоганим бігуном, а в Центральній Америці я доволі напрактикувався — набігався.
Я вийшов з містечка бадьорою ходою, тримаючись посередині дороги.
Мрячив дощик, застилаючи все імлою, і спочатку неможливо було визначити, йде хто за мною чи ні. Але, пройшовши півдороги, милі за дві од церкви, я побачив за дощовою завісою чоловіка, що біг до мене, й почув, як десь неподалік хряснула, зачинившись, хвіртка. Я йшов усе вперед із кийком напоготові, напружено вслухаючись і вдивляючись в імлу. Не ступив я і ста кроків, як за придорожним живоплотом праворуч щось зашелестіло і троє чоловіків вискочили на дорогу.
Вмить я звернув на стежку. Двоє, що бігли попереду, спрожогу проминули мене. Але третій був бистрий, як блискавка. Він зупинився, напівобернувся і вдарив мене своїм кийком. Бив він навмання, удар вийшов не дуже сильний. Дісталось моєму лівому плечу. Я віддячив йому ударом по голові. Він позадкував і зіштовхнувся із своїми товаришами саме тієї миті, коли вони кинулися до мене. Завдяки цьому я зміг випередити їх і кинутись навтікача. Я прослизнув повз них і чимдуж помчав серединою дороги.
Двоє неушкоджених бігли за мною. Обидва були добрі бігуни; дорога стелилась під ноги рівно й гладенько, і перші п'ять хвилин я відчував, що не випереджаю їх. Небезпечно було бігти поночі. Я ледве розрізняв невиразні обриси живоплоту обабіч, і, коли б трапилась хоч яка перешкода на дорозі, я б тут-таки простягся на землі. Незабаром я відчув, що дорога спускається вниз, а тоді знов почався підйом. Коли я біг уділ, двоє почали наздоганяти мене, та на підйомі я почав одриватися од них. Часте тупотіння їхніх ніг за моєю спиною стало тихіше, і я зрозумів, що вони досить далеко. Тепер я міг звернути з дороги в поле, а вони пробіжать далі, не завваживши мого зникнення. Збочивши на стежку, я кинувся до першої ж прогалини в живоплоті, яку я швидше вгадав, ніж побачив. Виявилось, що то замкнена хвіртка. Я перестрибнув через неї і пішов полем — усе прямо, геть від дороги. Я чув, як ті двоє пробігли повз хвіртку, а за хвилину розчув, як один погукав другого, щоб той вертався назад. Тепер мені було байдуже, що вони робитимуть далі, — мене вони не могли бачити, ані чути. Я все йшов полем, а коли дійшов до межі, зупинився на хвилину звести дух.
Годі було й думати про те, щоб вернутися на дорогу, але я мав твердий намір будь-що того ж вечора добутися до Старого Велмінгама.
На небі не було ні місяця, ні зірок, за якими я зміг би зорієнтуватись. Я тільки знав, що, коли виходив із Нолсбері, вітер дув мені в спину, тож, коли вітер з дощем битимуть мені знов у спину, я, принаймні, буду певен, що йду приблизно в правильному напрямку.
Отак я і йшов полями, не зустрічаючи на своєму шляху перепон, гірших за живоплоти, канави та чагарі, що змушували мене раз у раз трохи звертати вбік, — аж поки опинився на схилі пагорба, який круто спускався вниз. Я спустився у видолинок, продерся крізь живопліт і вибрався на стежку. Коли я звернув з великої дороги, то взяв був праворуч, а тепер повернув ліворуч, щоб виправити той шлях, від якого віддалився. Попетлявши розгрузлою стежкою хвилин десять чи й більше, я раптом побачив хатину й світло у вікні. Садова хвіртка була відчинена, і я просто із стежки зайшов у двір, щоб постукати й спитати шляху.
Та не встиг я постукати, як зненацька двері хатини одчинились, і назустріч мені вибіг чоловік із ліхтарем у руці. Побачивши мене, він став і підняв ліхтаря, щоб роздивитися мене. Обидва ми сахнулися, впізнавши один одного. Мої блукання привели мене на околиці села, я зайшов до нього з іншого краю. Я знов був у Старому Велмінгамі, а чоловік із ліхтарем був не хто інший, як мій вранішній знайомець — церковний причетник.
Відколи я його бачив востаннє, поведінка його дивно змінилась. Вигляд у нього був спантеличений і підозріливий, його рум'яні щоки аж палали, а, коли він заговорив, його перші слова здалися мені геть недоладними.
— Де ключі? — спитав він. — Це ви взяли їх?
