— Які ключі? — перепитав я. — Я оце тільки прийшов із Нолсбері. Про які ключі ви говорите?
— Від ризниці ключі! Господи, спаси й помилуй нас! Що мені робити? Ключі пропали! Ви чуєте? — кричав старий, схвильовано махаючи на мене ліхтарем. — Ключі пропали!
— Як? Коли? Хто міг їх узяти?
— Не знаю, — відказав старий причетник, ошаліло крутячи головою і вдивляючись у пітьму. — Я тільки вернувся. Я ж казав вам уранці, що маю сьогодні багато роботи; я замкнув двері й зачинив вікно, а тепер воно відчинене, вікно відчинене! Гляньте! Хтось заліз у вікно й забрав ключі!
Він обернувся до вікна, щоб показати мені, як широко воно відчинене. При цьому дверцятка ліхтаря відчинились, і вітер вмить загасив свічку.
— Засвітіть знову ліхтаря, — сказав я, — і ходімо разом до ризниці. Мерщій! Мерщій!
Я поквапив його, щоб він швидше вернувся в хатину й засвітив ліхтаря. Підступ, сподіватись якого я мав усі підстави, підступ, який міг позбавити мене всього, чого я досяг, чинився, може, цієї самої хвилини! Моє нетерпляче бажання швидше опинитися біля церкви було таке велике, що я не міг стовбичити без дії, поки причетник засвічував свого ліхтаря. Садовою стежкою я вийшов на моріжок.
Не ступив я і десяти кроків, як із пітьми, з того боку, де церква, виринув якийсь чоловік і наблизився до мене. Підійшовши, він шанобливо заговорив зі мною. Обличчя його я не міг роздивитись, але голос був незнайомий.
— Перепрошую, сер Персіваль...— почав він.
Я урвав його.
— Ви помилилися поночі, — сказав я. — Я не сер Персіваль.
Чоловік одсахнувся.
— Я подумав, ви мій хазяїн, — пробурмотів він спантеличено й невпевнено.
— Ви сподівалися знайти тут свого хазяїна?
— Мені велено чекати на моріжку.
Сказавши це, він одійшов. Я озирнувся на хатину й побачив, що причетник іде до мене із засвіченим ліхтарем. Я взяв старого під руку, щоб допомогти йому. Ми швидко пішли через моріжок і проминули того чоловіка, що був заговорив до мене. Наскільки я міг судити при непевному світлі ліхтаря, це був лакей, тільки без лівреї.
— Хто це? — шепнув мені причетник. — Чи не знає він про ключі?
— Нам ніколи розпитувати його, — відказав я. — Спершу до ризниці!
Навіть за дня побачити церкву можна було, тільки дійшовши до кінця моріжка. Коли ми від того місця, де кінчався моріжок, почали братися нагору, хтось із сільських хлопчаків підбіг до нас, приваблений світлом ліхтаря, і впізнав причетника.
— Чуєте, містере, — сказав хлопчак, смикаючи причетника за сурдут, — там у церкві хтось є! Я чув, як він замкнув за собою двері, я бачив, як він запалив там сірника!
Причетник затремтів і важко сперся на мене.
— Ну, ну, ходімо! — сказав я підбадьорливо. — Ми ще не спізнились. Ми його спіймаємо, хоч би хто він був. Тримайте ліхтаря і не відставайте від мене!
Я швидко видерся на пагорб. Темне громаддя церковної вежі невиразно бовваніло на тлі нічного неба. Я кинувся обійти церкву, щоб дістатися до дверей ризниці, й зачув позаду важку ходу. Лакей прийшов слідом за нами до церкви.
— Я не замислив нічого лихого, — сказав він, коли я обернувся до нього. — Я тільки шукаю свого хазяїна.
В голосі його проривався непідробний страх. Не звертаючи на нього уваги, я заквапився далі.
Тієї ж миті, коли я звернув за ріг, опинившись перед ризницею, я побачив, як вікно, що виходило на дах ризниці, яскраво освітилося зсередини. Воно сяяло сліпучо-яскравим світлом на тлі темного, беззоряного неба.
Я кинувся через церковний двір до дверей ризниці.
Дивний запах ширився в сирому нічному повітрі. Зсередини долинуло тріскотіння. Я побачив, що світло вгорі розгоряється дужче й дужче. Луснула, дзенькнувши, шибка... Я підбіг до дверей, схопився за ручку. Ризниця була охоплена вогнем!
Не встиг я зробити якийсь рух, не встиг звести дух після цього відкриття, як завмер від жаху, почувши важкий стукіт у двері зсередини. Хтось люто силкувався повернути ключа в замку, хтось дико, пронизливо заволав за дверима, кличучи на допомогу.
Лакей, що прийшов слідом за мною, відсахнувся і впав на коліна.
— О Боже! — вигукнув він.— Це сер Персіваль!
Цієї миті до нас приєднався причетник і водночас, востаннє, скреготнув ключ у замку.
— Боже, спаси його душу! — закричав старий. — Він пропав! Він зламав ключа.
Я кинувся до дверей. Вмить із моєї пам'яті щезла єдина, всепоглинаюча мета, що володіла всіма моїми помислами, керувала всіма моїми діями ось уже стільки тижнів. Усякі згадки про безсердечне лиходійство, яке вчинив цей чоловік, — про любов, невинність, щастя, що їх він так безжально сплюндрував; про клятву, яку я дав собі в глибині свого серця, що притягну його до суворого суду, якого він заслужив, — мов сновиддя, де й поділися з моєї пам'яті. Я не тямив нічого, крім жахливого його становища. Мене штовхав тільки природний людський порив: будь-що врятувати його від страшної погибелі.
— Відчиніть другі двері! — закричав я. — Двері до церкви! Замок зламався. Не гайте жодної хвилини, бо загинете!
Крик про допомогу не повторився після того, як ключ у замку скреготнув востаннє. До нас не долинав більше жоден звук, який свідчив би, що сер Персіваль іще живий. Тільки дедалі лункіше тріскотіло полум'я та від жари різко лускали шибки нагорі.
Я озирнувся на двох моїх супутників. Лакей підвівся на ноги; взявши ліхтаря, він бездумно освітлював двері. Жах, здавалося, перетворив його на цілковитого ідіота; він стовбичив коло мене, а коли я кидався в той чи в той бік, ходив за мною по п'ятах, мов собака. Причетник сидів скулений на одній з могильних плит, він весь тремтів і стогнав, щось примовляючи. З одного погляду на них видно було всю їхню безпорадність...
Майже не тямлячи, що роблю, під впливом першого пориву я схопив лакея за плечі й штовхнув його до стіни ризниці.
— Нахиліть голову! — сказав я. — Тримайтеся за стіну. Я стану на вас і вилізу на дах, об вибити вікно, а то він задихнеться!
Слуга дрижав з голови до п'ят, але тримався міцно. Взявши кийка в зуби, я виліз йому на спину, обома руками вхопився за парапет і вмить опинився на даху. В гарячковій квапливості й хвилюванні цієї хвилини мені й не спало на думку, що я дам вихід полум'ю замість дати доступ повітрю. Я вдарив по вікну, і потріскані рештки шибок посипалися в приміщення ризниці. Вогонь вискочив назовні, мов дикий звір із лігвиська. Якби вітер дув у мій бік, там би й скінчилися всі мої зусилля. Я припав до даху, а дим і полум'я линули вгору понад моєю головою. Відблиски вогненних омахів освітлювали внизу обличчя слуги, що бездумно дивився вгору, стоячи під стіною, причетника, який підвівся з могильної плити й ламав руки у відчаї, жменьку мешканців села, худющих чоловіків і переляканих жінок, що стояли гуртом на церковному подвір'ї. Всі вони то виникали у світлі страшної заграви, то зникали за клубами чорного задушливого диму. А той, у ризниці внизу, задихався, гинув у вогні — так близько від нас усіх, і ми не могли добутися до нього!
Я ошалів од тієї думки. Вчепившись у парапет, я повис на руках і зістрибнув додолу.
— Ключ від церкви! — крикнув я причетникові. — Ми повинні спробувати з того боку — ми ще, може, врятуємо його, якщо відчинимо внутрішні двері.
— Ні, ні, ні! — у відчаї озвався старий. — Нема надії! Ключі від церкви й від ризниці в одній в'язці — вони там, усередині! Ох, сер, його вже не врятувати — досі він уже згорів на попіл!
— Пожежу побачать з міста, — сказав хтось із чоловіків, що стояли позад мене. — У них є пожежна машина. Вони врятують церкву.
Я покликав того чоловіка, — він зберіг самовладання, — я покликав його на пораду. В кращому випадку пожежна машина могла прибути лише за чверть години. Стояти бездіяльно й чекати стільки часу — я не міг стерпіти такого жаху. Всупереч розуму я переконав себе, що той пропащий, приречений чоловік у
