— Де той джентльмен, що намагався врятувати його? спитав голос.
— Тут, сер, ось він!
Десятки схвильованих облич обернулися до мене, десятки рук розсунули натовп, і старший з ліхтарем у руці підійшов до мене.
— Прошу вас сюди, сер, — спокійно мовив він.
Я був нездатен говорити з ним, я не мав сил опиратися йому, коли він узяв мене за руку. Я намагався сказати, що ніколи не бачив цього небіжчика за його життя, що я не зможу розпізнати його, що я зовсім стороння людина. Але ці слова так і не злетіли з моїх вуст. Я був геть знесилений і безпорадно мовчав.
— Ви знаєте його, сер?
Мене колом обступили люди. Троє, що стояли навпроти мене, низько, майже при землі, тримали свої ліхтарі. Їхні погляди й погляди всієї юрби були спрямовані на мене в німотному очікуванні. Я знав, що лежить біля моїх ніг, я розумів, чому вони так низько, майже до самої землі, опустили ліхтарі.
— Можете ви розпізнати його, сер?
Очі мої поволі опустились. Спочатку я нічого не побачив, окрім грубого брезенту. По ньому, в страшній тиші, глухо лопотіли дощові краплі. Я сягнув поглядом далі по брезенту і там, де кінчалась тканина, в жовтому світлі ліхтарів, заклякле, лиховісне, звугліле, чорніло його обличчя.
Отак, уперше й востаннє, я побачив його. Така була воля провидіння, щоб ми з ним нарешті зустрілись.
XI
Із певних місцевих причин, що багато важили для слідчого й міських властей, судове дізнання було поквапливе. Відбулося воно наступного ж дня, пополудні. Мені довелося бути присутнім як одному із свідків, покликаних до суду для розслідування пожежі.
А зранку найперше, що я зробив, — це пішов на пошту спитати, чи немає для мене листа від Меріан. Ніяка переміна обставин, хоч би яка вона була надзвичайна, не могла вплинути на мою головну турботу, поки я був далеко від Лондона. Ранковий лист від Меріан був для мене єдиною можливістю переконатись, що з Лорою чи з нею самою не сталось ніякого лиха за моєї відсутності. Кожен мій день починався з цієї головної, всепоглинаючої турботи.
На радість мені, на пошті мене дожидав лист від Меріан.
Там нічого не скоїлось — обидві були живі-здорові, як і в день мого від'їзду. Лора посилала мені сердечний привіт і просила, щоб я неодмінно за день до свого приїзду повідомив її про це. Її сестра на додачу до цих слів пояснювала, що Лора заощадила «майже соверен» із власного заробітку й вимагала, щоб їй дозволили самій приготувати й дати обід на честь мого повернення. Сонячного ранку я читав ці маленькі домашні новини, а переді мною так яскраво поставали жахливі картини вчорашнього вечора. Необхідно вберегти Лору від можливості хоч щось раптово довідатися про це — така була моя перша думка, коли, я прочитав листа. Я зараз же написав Меріан і розповів їй все, що вже розповів на цих сторінках, змальовуючи їй події так поступово та обережно, як тільки міг, і попереджуючи її, щоб до мого повернення ні в якому разі ніякі газети не потрапляли Лорі на очі. Коли б на місці Меріан була інша жінка, не така відважна й надійна, я б, може, й не зважився так зразу відкрити їй всю правду. Але я знав з досвіду минулого, що можу покластися на Меріан, як на самого себе.
Звісно, лист у мене вийшов довгий. Я писав його, аж поки приспів час іти на судове дізнання.
Слідство було дуже утруднене всілякими складнощами. Треба було з'ясувати не лише питання загибелі людини, а й причину виникнення пожежі, а також яким чином украдено ключі та чому в ризниці під час пожежі перебував посторонній. Навіть особи небіжчика ще не визначили. Слуга стверджував, що впізнав свого хазяїна, та поліція, з огляду на його нестямний стан, не йняла його словам віри. Послали в Нолсбері по тих, хто добре знав, який з лиця сер Персіваль Глайд, і з самого рання зв'язалися з Блеквотер- Парком. Завдяки вжитим заходам слідчий і його присяжні змогли таки визначити особу загиблого й переконатися в істинності слів лакея. Свідчення різних компетентних осіб підтвердилися оглядом небіжчикового годинника, на внутрішній кришці якого були вигравірувані герб та ім'я сера Персіваля Глайда.
Далі почали розглядати питання про пожежу.
За свідків першими викликали лакея, мене та хлопчика, що побачив, як у ризниці хтось засвітив світло. Хлопчик відповідав на запитання досить переконливо, але слуга так і не зміг прийти до тями після пережитого напередодні потрясіння — всім було зрозуміло, що він нездатен допомогти слідству, то його й відпустили.
На щастя, мене допитували недовго. Я не був знайомий із небіжчиком, ніколи раніше його не бачив, не знав про його перебування в Старому Велмінгамі, й мене не було в ризниці тоді, коли знайшли тіло. Я міг тільки засвідчити, що зайшов до причетникової хатини спитати шляху на Велмінгам; що від причетника почув про зникнення ключів і пішов разом із ним до церкви, щоб при потребі допомогти йому; що побачив вогонь у ризниці, почув, як хтось невідомий у ризниці марно силкувався відімкнути двері, й зробив усе, що міг, із суто гуманних міркувань, аби врятувати нещасного. Інших свідків, котрі знали небіжчика, питали, чим вони можуть пояснити викрадення ключів та присутність сера Персіваля Глайда в охопленому пожежею приміщенні. Але слідчий, певне, вважав само собою зрозумілим, що я, нікого не знавши в місті, не був також знайомий і з сером Персівалем, а тому не міг нічого посвідчити з цих двох питань.
Коли скінчився офіційний допит, мені вже було загалом зрозуміло, як я маю поводитися надалі. Я не почувався зобов'язаним давати будь-які свої добровільні свідчення, адже тепер вони не мали б ніякого практичного значення. Всі докази моєї правоти згоріли разом із метричною книгою. Та навіть, коли б я спробував заговорити й висловити свою, нічим не підтверджену думку про все це, мені довелося б розповісти й про Лорину історію, а це, безсумнівно, справило б на слідчого та на присяжних таке саме непереконливе враження, як і на містера Кірла.
Але нині, на цих сторінках, коли проминуло стільки літ, я можу цілком вільно, без побоювань та осторог, висловити свою думку. Перш ніж моє перо займеться описом подальших подій, я напишу коротко, як уявляю сам собі ті події, починаючи з викрадення ключів і кінчаючи смертю цієї людини.
Дізнавшись, що мене відпущено на поруки, сер Персіваль, напевне, вирішив удатися до крайніх заходів. Одним із них був напад на мене, коли я йшов у Старий Велмінгам. Другим заходом, набагато певнішим за перший, було знищення всіх доказів його злочину шляхом викрадення сторінки метричної книги, де він був здійснив підробку. Коли б я не міг ніде показати виписки із книги-оригіналу для порівняння з дублікатом у Нолсбері, у мене не було б ніяких доказів і я вже не міг би погрожувати йому фатальним викриттям. Для досягнення цієї мети йому досить було тільки увійти непоміченим до ризниці, вирвати потрібну йому сторінку з метричної книги й так само непомічено звідтіля вийти.
Легко зрозуміти, чому він дожидав ночі, щоб виконати свій задум і чому скористався відсутністю причетника, аби заволодіти ключами. Необхідність змусила його засвітити світло в ризниці, щоб знайти потрібну йому книгу, і звичайна обачність підказала, що треба замкнути двері зсередини, на випадок вторгнення якого-небудь допитливого перехожого чи й мого втручання, коли б я тієї хвилини опинився поблизу ризниці.
Мені не віриться, щоб у його наміри входило підпалити ризницю й таким чином знищити метричну книгу, — аби вона нібито просто згоріла в пожежі. Адже пожежу могли загасити й книгу врятувати, цього було досить, щоб думка про підпал вилетіла з його голови так само швидко, як і залетіла туди. Зважаючи на те, скільки в ризниці було всяких легкозаймистих речей — соломи, паперів, ящиків, сухого дерева, старих, поточених шашелем шаф, — цілком імовірно, що пожежа сталася зовсім випадково від запаленого сірника чи свічки.
Першим його поривом за цих обставин була, безперечно, спроба загасити вогонь; коли ж це не вдалося, він (не знаючи стану замка) намагався відімкнути двері, через які проник досередини. Коли я загукав до нього, полум'я вже, певне, пойняло шафи та інші легкозаймисті речі, скупчені біля дверей, що вели до церкви. З усього видно, що вогонь і дим були вже настільки сильні, що він так і не спромігся одчинити внутрішні двері. Певне, він уже лежав, упавши непритомний на тому місці, де його знайшли, —
