Коли я побачила, як обернулася справа, то зразу ж сказала йому: «Виправдайте мене! Зніміть із моєї репутації пляму, що її, як ви знаєте, я не заслужила. Я не вимагаю, щоб ви все-все розказали моєму чоловікові, — ви тільки скажіть йому, заприсягшись словом джентльмена, що він помиляється і що я не винна в тому, в чому він мене підозрює. Зробіть для мене хоч це після всього, що я зробила для вас». Він рішуче відмовився. Так і заявив мені, що йому вигідно, аби і мій чоловік і всі сусіди вірили в ту неправду, бо ж тоді вони ніколи не запідозрять правди. Але я не здавалась і сказала йому, що в такому випадку і мій чоловік, і сусіди почують правду з моїх уст. Відповідь його була коротка: якщо я викажу таємницю й погублю його, то й сама загину разом із ним.
Так! Ось до чого воно все дійшло. Він обманув мене, не сказав, чим я важу, допомагаючи йому. Він скористався моїм невіглаством, спокусив мене своїми подарунками, розчулив своєю історією — і зрештою зробив мене спільницею свого злочину. Він холоднокровно визнав це, а насамкінець розказав мені вперше, яка страшна кара загрожує за це лиходійство йому та будь-кому, хто сприяв йому в цьому. В ті дні закон не був такий поблажливий, яким він є, чула я, нині. Тоді вішали не тільки вбивць, і з жінками-лиходійками не обходились як із дамами, що випадково опинилися в біді. Признаюся, він таки налякав мене, підлий самозванець! Паскудний негідник! Чи розумієте Ви тепер, як я його ненавиділа? Чи розумієте, чому я взяла на себе труд — узяла із вдячністю! — задовольнити цікавість гідного винагороди молодого джентльмена, який загнав його в пастку?
Але я продовжую. Він не був такий дурень, щоб доводити мене до цілковитого відчаю. Таку жінку, як я, небезпечно заганяти в глухий кут, — він розумів це й розважливо постарався заспокоїти мене пропозиціями щодо мого майбутнього.
Я заслужила певної винагороди (так він люб'язно висловився) за послугу, яку я для нього зробила, а також певного відшкодування (так він милостиво додав) за збитки, що їх я зазнала. Він був готовий (великодушний пройдисвіт!) виплачувати мені пристойне щорічне утримання кожні три місяці на двох умовах. По-перше, я повинна була мовчати — заради самої себе так само, як і заради нього. По-друге, я ніколи не повинна була виїжджати з Велмінгама, не сповістивши його про це попередньо й не дочекавшись, поки він дасть мені на те свій дозвіл. У Велмінгамі я ж не питиму чаїв із приятельками-сусідками, й жодна з них не втягне мене в небезпечне пліткування. У Велмінгамі він-бо завжди знав, де мене знайти. Тяжка була вона, ця друга умова, але я пристала на неї.
А що ще мені лишалось? Я була геть безпорадна, та ще й незабаром на мене мав звалитися новий тягар — дитина. Що мені було робити? Покластися на милість мого збіглого дурня чоловіка, що зчинив увесь цей скандал проти мене? Та швидше б я померла з голоду! До того ж обіцяне мені щорічне утримання було зовсім непогане. Я погодилась. І зажила краще. У мене був кращий дім, кращі були килими на підлозі, ніж у інших жінок, що, побачивши мене, закочували очі під лоба. Доброчесність у наших краях ходила в ситці, а я була в шовках!
Тож я прийняла його умови, стараючись користатися ними якнайрозумніше, і почала битву з моїми шанованими сусідами, і мало-помалу добилася перемоги — ви самі в цьому пересвідчились. Як я протягом усіх цих років берегла його таємницю (і свою), і чи моя покійна дочка Анна втерлася в моє довір'я, чи заволоділа теж тією таємницею, — ці питання, смію гадати, також Вас цікавлять. Що ж! Я така вдячна Вам, що ні в чому не можу Вам відмовити. Я почну нову сторінку і зразу ж відповім на ці питання. Але даруйте, містере Гартрайт, коли спочатку я висловлю Вам свій подив із приводу Вашого інтересу до моєї покійної дочки. Я цього ніяк не збагну. Коли Вас цікавлять подробиці її дитинства, то зверніться до місіс Клементс, вона про це знає більше, ніж я. Зрозумійте, прошу Вас, що я не прикидаюся, ніби так-то вже дуже любила свою покійну дочку. Від перших і до останніх днів вона була тягарем для мене, та ще й змалечку слабувала на голову. Ви любите щирість — сподіваюся, Ви задоволені моєю щирістю.
Не варто морочити Вас подробицями з мого минулого. Скажу тільки, що із свого боку я виконувала умови й задовольнялася моїм хорошим утриманням, дістаючи його безперебійно чотири рази на рік.
Час від часу я ненадовго виїжджала з міста, щоразу питаючи дозволу в мого пана-володаря й зазвичай дістаючи той дозвіл. Як я вже Вам казала, він не був такий дурень, щоб доводити мене до крайнощів. Він міг цілком розраховувати, що я триматиму язика за зубами,— хоча б заради себе самої, коли не заради нього. Однією з моїх найтриваліших поїздок була поїздка в Ліммерідж. Я поїхала туди доглянути вмирущу двоюрідну сестру. Подейкували, буцімто вона наощаджала грошенят, і я подумала (на випадок, коли б щось у майбутньому завадило мені одержувати утримання), що непогано було б забезпечити себе і з цього боку. Але вийшло так, що старалась я даремно, — нічого не одержала, бо сестра нічого й не мала.
Я взяла й Анну з собою на північ. На мене часом находили химери і примхи щодо моєї дитини, й тоді я починала ревнувати її до місіс Клементс, бо та мала на неї надто великий вплив. Місіс Клементс ніколи не подобалась мені. Вона була нікчемна, пустоголова, затуркана жінка, вроджене, що називається, бидло, і я вряди-годи не відмовляла собі у втісі дозолити їй, забираючи в неї Анну. Не знавши, що робити з дочкою, поки я доглядала свою родичку в Камберленді, я віддала її в ліммеріджську школу. Власниця маєтку, місіс Ферлі (на диво негарна жінка, яка зуміла обкрутити одного з найвродливіших чоловіків на всю Англію), надзвичайно потішила мене тим, що страшенно прикинулася до моєї дитини. Внаслідок того дівчинка нічого не навчилася в школі. В Ліммеріджі її всіляко пестили та й розбестили. Вони втовкмачували їй в голову всякі дурниці та химери і, між іншим, прищепили їй думку, що вона повинна завжди ходити в білому. А я терпіти не могла біле й завжди любила яскраві барви. Я вирішила вибити цю дурість їй з голови, як тільки ми повернемося додому.
Дивно, але дочка моя рішуче завпиралась. Коли вже, бувало, щось їй стрелить у голову, то впреться, як осел, і нітрохи не поступиться. Буває таке з недоумками. Ми з нею добряче посварились. Місіс Клементс це, мабуть, не подобалось, і вона запропонувала, що забере Анну з собою в Лондон, щоб вона жила з нею. Я б і погодилась на таке, якби місіс Клементс не стала на Аннин бік, коли та затялась: «Одягатимуся тільки в біле, і край!» Але, твердо вирішивши, що Анна не повинна вдягатися в біле, і зненавидівши місіс Клементс за те, що вона виступила проти мене, заступилася за мою дочку, — я сказала «ні» твердо й остаточно. Отак дочка лишилася зі мною, і внаслідок цього сталася перша серйозні сварка з моїм приятелем через його таємницю.
Минуло чимало часу від тих подій, про які я Вам оце розповідала. Я переїхала до нового міста і вже не перший рік там жила, неухильно поновлюючи свою репутацію та помалу здобуваючи становище серед шанованих людей міста. Цьому вельми посприяло те, що дочка моя жила коло мене. Її сумирність і примха вбиратися в біле викликали деяку симпатію. Я перестала воювати з її улюбленою забаганкою. Адже щось від тієї симпатії мало згодом перепасти й мені. Так воно й було. Саме тоді мені запропонували орендувати два найкращі місця в церкві, а відтак і священик уперше мені вклонився.
Отак воно все й текло, коли це одного ранку я дістала листа від того високородного джентльмена (нині покійного) у відповідь на мого, де я його попереджала, згідно домовленості, про мій намір трохи проїхатись — перемінити обстановку й подихати вільним повітрям.
Певне, коли він прочитав мого листа, грубість узяла в ньому гору над розважливістю, бо відповів він мені відмовою в таких обурливо нахабних виразах, аж я втратила самовладання й відгукнулася про нього в присутності моєї дочки як про «підлого самозванця, що його я могла б погубити на все життя, аби тільки захотіла розтулити рота й виказати його таємницю». Тільки це й сказала. І тут-таки похопилася, завваживши вираз обличчя моєї дочки, — вона дивилася на мене з жадібною цікавістю. Я негайно звеліла їй вийти з кімнати й не заходити, поки я не заспокоюсь.
Признаюсь Вам, невесело було у мене на душі, коли я добре поміркувала про свою необачність. Того року Анна була якась ще дурніша й навіженіша, ніж звичайно. Я жахнулась, коли подумала, що вона може випадково повторити мої слова десь у місті й назвати при цьому його ім'я, коли хтось цікавий почне її розпитувати. Я страшенно злякалась можливих наслідків. Далі цього мої найгірші побоювання не йшли. Я була зовсім не готова до того, що сталося в дійсності, — наступного ж дня.
А наступного дня він без будь-якого попередження з'явився до мене.
З перших же його слів і з тону, дарма що похмурого, я зрозуміла: він уже кається у своїй зухвалій відповіді на моє прохання і приїхав, хоч і в препоганому настрої, налагодити наші стосунки, поки ще не пізно. Побачивши в кімнаті мою дочку (я боялась відпускати її від себе після того, що сталося напередодні), він звелів їй вийти. Обоє вони недолюблювали одне одного, і він, боячись розгнівити мене, зігнав своє зло на ній.
