коли я виліз на дах і розбив вікно. Навіть коли б потім ми зуміли проникнути до церкви й виламати двері з того боку, спізнення було б фатальне. На той час він уже не потребував, давно не потребував рятунку. Ми б тільки дали змогу вогню перекинутися в церкву, і тоді б її спостигла та сама доля, що й ризницю. А так церква вціліла. Я не сумніваюсь (як не сумніваються й інші), що він був мертвий вже тоді, коли ми побігли в порожній будиночок і щосили намагалися відірвати сволок.
Оце десь таке можу я дати тлумачення фактам, очевидцями яких ми були. Спочатку я описав зовнішню сторону подій — так, як ми їх бачили збоку. А тепер висловив припущення про вірогідні міркування й дії сера Персіваля, що призвели до його смерті.
Судове дізнання відклали на день. Поки що око закону не змогло добачити жодного прийнятного пояснення таємничим обставинам цієї справи.
Вирішили запросити ще свідків, у тім числі й лондонського повірника покійного сера Персіваля Глайда. Місцевому лікареві доручили засвідчити розумову здатність лакея, бо в тому стані, в якому він був тепер, він не годен був давати хоч скільки-небудь значущі свідчення. Він тільки тупо повторяв, що того вечора, коли сталася пожежа, йому було велено чекати на моріжку, а більше він начебто нічого не знав, окрім того, що небіжчик безсумнівно був його хазяїном.
У мене було таке враження, що з його допомогою (в чому він не був винен, бо, звісно ж, його не втаємничили в подробиці) визначили відсутність причетника в хатині, а тоді йому звеліли чекати біля церкви (не наближаючись до ризниці); він повинен був допомогти хазяїнові в тому випадку, коли б я проскочив засідку на дорозі й зіткнувся із сером Персівалем. Необхідно додати, що від лакея так більш нічого й не добились. Медична експертиза виявила, що внаслідок пожежі й загибелі хазяїна серйозно порушилися його розумові здібності, які й до того не були дуже блискучі. Під час наступного судового засідання він так само не міг дати ніяких задовільних свідчень, і цілком можливо, що не видужав і досі.
Я вернувся до свого готелю у Велмінгам такий вимучений, зморений тілесно й душевно, такий ослаблий та пригнічений всім, що сталося, аж несила мені була слухати місцеві плітки та відповідати на запитання, якими засипали мене відвідувачі ресторації в готелі. З'ївши скромну вечерю, я подався до своєї комірчини під дахом, щоб відпочити трохи на самоті й подумати без перешкод про Лору й Меріан.
Був би я багатший, я б того самого вечора майнув до Лондона, аби втішитися, глянути лишень на двох дорогих моєму серцю людей. Але через день я мав з'явитись, якщо мене покличуть, на відкладене судове засідання, і, найголовніше, я мав неодмінно постати перед мировим суддею в Нолсбері. Наші скромні статки вже й так поменшали, а непевне майбутнє — нині ще більш непевне, ніж будь-коли, — змушувало мене боятися зайвих витрат і не дозволяло мені навіть купити недорогий квиток другого класу для поїздки в Лондон і назад.
Наступний після судового засідання день цілком належав мені самому. Я почав ранок із того, що пішов, як звичайно, на пошту по листа від Меріан. Лист чекав на мене, він був бадьорий та життєрадісний. Я прочитав його із вдячністю, а тоді з легким серцем рушив до Старого Велмінгама, щоб глянути на згарище при вранішньому світлі.
Які зміни впали мені в око, як я туди прийшов!
На всіх шляхах нашого незбагненного світу буденне й страшне йдуть попідруки. Жодна, навіть найжахливіша катастрофа не обходиться без звичайних, часто кумедних подробиць. Коли я підійшов до церкви, тільки витоптані стежки цвинтаря нагадували про недавню пожежу й загибель людини. Двері ризниці були нашвидкуруч забиті дошками. Дошки вже були розмальовані грубими карикатурами, а сільські хлопчаки штовхалися, сварячись за найкращу щілину, аби заглянути досередини. На тому самому місці, де я стояв позавчора, коли з охопленої полум'ям ризниці до мене долинув розпачливий крик про допомогу, на тому самому місці, де прибитий жахом слуга впав навколішки, сьогодні зграйка курей заклопотано греблася, добуваючи собі дощових черв'яків. А на землі, біля моїх ніг, де так недавно лежали двері з їхньою страшною ношею, сьогодні стояла жовта миска з обідом якогось робітника, і вірний сторож-цуцик гавкав на мене за те, що я надто вже наблизився до тієї власності його хазяїна. Старий причетник, що бездіяльно споглядав, як поволі заходилися ремонтувати церкву, міг говорити лише на одну цікаву для нього тему: як уникнути особистої відповідальності за все те лихо, що сталося. Одна з селянок, чиє бліде від жаху обличчя запам'яталося мені, коли ми відривали сволок, цієї хвилини дурнувато хихотіла з сусідкою над старими ночвами з брудною білизною. Воістину немає в смертних справжньої поважності! Сам Соломон у всій своїй славі був просто Соломоном, і нікчемне таїлося в кожнісінькій складці його блискучих шат, у кожному куточку його величного палацу.
Я пішов звідтіля, і думки мої знов повернулися до того, про що я думав ще вчора: через смерть сера Персіваля руйнувалася вся надія визначити Лорину особу. Він загинув — і з ним загинуло те, що було метою всіх моїх трудів та устремлінь.
А чи не можна було глянути на цю мою невдачу з іншого, правильнішого погляду?
Припустімо, він би лишився живий, — що змінилося б від того? Чи міг би я, навіть в ім'я Лори, погрозити йому публічним викриттям його таємниці, коли я з'ясував, що злочин сера Персіваля полягав у тому, що він присвоїв собі права іншої людини? Чи міг би я ціною свого мовчання запропонувати йому признатися у змові проти Лори, коли б я знав, що внаслідок мого мовчання справжній спадкоємець буде позбавлений належного йому законно маєтку, а також належного йому по праву титулу й звання? Ні! Не міг я цього зробити. Коли б сер Персіваль зостався жити, його таємниця, від якої, не відаючи істинної її суті, я так багато сподівався, нізащо не лишилася б таємницею. Я не мав би права ні промовчати про неї, ні розголосити її, як гадав раніше, заради поновлення зневажених Лориних прав. З простої чесності я був зобов'язаний негайно вирушити до тієї невідомої мені людини, чиї спадок і титул викрав сер Персіваль. Я мав би відмовитися від своєї перемоги тієї самої миті, коли б вона дісталася мені, цілковито й беззастережно віддавши її в руки тому незнайомцеві. І знов опинився б віч-на-віч з усіма труднощами, що заступали мені шлях до мети, точнісінько, як опинився перед ними нині! Мені випадало боротися далі, і я був сповнений рішучості подолати всі труднощі.
У Велмінгам я вернувся спокійний, почуваючи ще більшу певність у власних силах, ніж досі, і в тому, що доведу справу до кінця.
Мій шлях до готелю пролягав через площу, де жила місіс Катерік. Може, зайти знов до неї, побачитися ще раз? Ні. Звістка про смерть сера Персіваля, та сама єдина несподівана для неї новина, вже, напевне, дійшла до неї кілька годин тому. Місцева газета видрукувала того ранку докладний звіт про судове дізнання — я не міг додати нічого нового до того, що вона вже знала. Мені перехотілося спонукати її до сповіді. Згадалось, яка ненависть промайнула на її обличчі, коли вона сказала: «Для мене не може бути несподіваних вістей про сера Персіваля, окрім вісті про його смерть». Пригадалося, з яким прихованим інтересом вона розглядала мене після цих своїх слів, коли я рушив до дверей. Якесь почуття глибоко в моєму серці — чомусь я знав, що почуття це правильне, — відвертало мене від нової зустрічі з нею. Я звернув на іншу вулицю, вбік од скверу, й пішов просто до себе в готель.
Коли через кілька годин я сидів, одпочиваючи, в ресторації, до мене підійшов офіціант і вручив мені листа на моє ім'я. Мені сказали, що смерком, коли ще не засвітилися ліхтарі, його принесла якась жінка. Перш ніж устигли до неї заговорити чи розгледіти її, вона пішла, не зронивши й слова.
Я розпечатав листа. Ні числа, ні підпису. Почерк явно змінений. Та я ще й не дочитав першого рядка, а вже знав, хто мені пише. Місіс Катерік!
Я переписав листа дослівно. Ось він.
Оповідь продовжує місіс Катерік
Сер, Ви не повернулися, як обіцяли. Та дарма — я вже знаю новину і сповіщаю вас про це листовно. Чи запримітили Ви щось особливе в моєму обличчі, коли йшли від мене? Я тоді подумала собі: чи не настав нарешті день його погибелі й чи не Ви той обранець, через якого він загине? І Ви й справді це зробили.
Як я чула, Ви були настільки слабодухі, що намагалися врятувати його. Коли б Вам це вдалося, я мала б Вас за свого ворога. Але Вам це не вдалось, тож я маю Вас за свого друга. Ваші розпити загнали його вночі
