Коли це приїхала до них у кебі підстаркувата дама (та сама, котру вони бачили на станції) й сказала, що леді Глайд прибула в Лондон, зупинилася в готелі й послала її по місіс Клементс, бажаючи домовитися про своє майбутнє побачення з Анною. Місіс Клементс залюбки погодилась побачитися з леді Глайд, та й Анна благала її поїхати з дамою, тим більше, що все це не забере й півгодини. Місіс Клементс і підстаркувата дама (звісно, мадам Фоско) поїхали в кебі. Коли від'їхали далеченько, дама звеліла візникові зупинитись біля якоїсь крамниці й попросила місіс Клементс почекати кілька хвилин на неї, бо вона, мовляв, забула щось там купити. Дама пішла й не повернулась.
Почекавши трохи, місіс Клементс занепокоїлась і наказала візникові їхати назад до її дому. Коли вона повернулась, пробувши відсутня трохи більше півгодини, Анни вже не було.
З усіх мешканців будинку тільки служниця хоч щось могла їй пояснити. Вона відчинила двері хлопчикові-посланцеві, який приніс листа «для молодої жінки, що живе на другому поверсі». Саме там було помешкання місіс Клементс і Анни. Служниця віддала листа Анні в руки, зійшла вниз і через п'ять хвилин побачила, як Анна відчинила вхідні двері й вийшла на вулицю в капелюшку й шалі. Листа вона, либонь, прихопила з собою — його ніде в помешканні не було, тож неможливо було визначити, під яким фальшивим приводом її виманили з дому. Певне, то був переконливий привід, бо Анна нізащо сама, з власної волі, не вийшла б на вулицю в Лондоні. Коли б місіс Клементс не була в цьому так певна, ніщо б не змусило її покинути Анну саму в домі, бодай на такий короткий час.
Коли місіс Клементс трохи заспокоїлась і дала думкам лад, вона зразу ж, звісно, надумала попитати в божевільні, побоюючись, чи не запроторили її туди знову.
Знаючи адресу божевільні від самої Анни, наступного дня вона поїхала туди. Але там їй сказали (напевне, це було за день чи два до того, як у лікарні ув'язнили гадану Анну Катерік), що така вдруге до них не потрапляла. Тоді місіс Клементс написала місіс Катерік у Велмінгам, благаючи повідомити, чи та не чула, чи не бачила своєї дочки, й дістала негативну відповідь. Місіс Клементс тоді вже не знала, що й думати, кого питати чи що діяти взагалі. Від того дня і понині вона була в цілковитому невіданні: чому щезла Анна? Куди привела її доля?
VII
Всі ці відомості, що ними поділилася зі мною місіс Клементс, хоч я і не знав їх досі, мали тільки підготовчий характер.
Ясно було, що серію обманів, з допомогою яких Анну заманили в Лондон і розлучили з місіс Клементс, здійснило саме подружжя Фоско, і в майбутньому варто було подумати, чи не можна притягти за це графа з графинею до суду. Але моя теперішня мета вела мене в іншому напрямку. Я прийшов до місіс Клементс, щоб хоч трохи наблизитися до розкриття таємниці сера Персіваля. Поки що вона не сказала нічого такого, що могло б наблизити мене до цієї мети. Я відчував, що необхідно пробудити в ній спогади про минулі дні й події, про людей, яких витіснили з її пам'яті свіжі переживання. І коли я заговорив знову, то постарався спрямувати розмову в потрібне мені річище.
— Я дуже шкодую, що нічим не можу зарадити вашому горю, — почав я. — Можу тільки глибоко, від щирого серця поспівчувати вам. Навіть якби ви, місіс Клементс, були рідною матір'ю Анні, й то б навряд чи любили її дужче й чи пожертвували більше, ніж ви жертвували заради неї.
— В цьому немає великої моєї заслуги, сер, — простодушно мовила місіс Клементс. — Бідолашка й справді була мені мов рідна дитина. Я бавила її ще маленьку, сер, за ручку водила — в люди виводила. Ох, то був клопіт! Я б і не прикинулася так до неї, коли б не шила їй перших платтячок, не вчила її ходити. Я все казала, що її послав мені Бог на втіху за те, що не дав мені мати своїх дітей. А це вона пропала, і я тільки й згадую, що було колись, і плачу на старості літ — сльози так і течуть самі собою, сер!
Я трохи почекав, поки місіс Клементс заспокоїться. Чи не мерехтіло світло правди, таке слабке й далеке, світло, якого я так давно шукав, у цих спогадах доброї жінки про Аннине дитинство?
— А ви знали місіс Катерік іще до того, як народилась Анна? — спитав я.
— Ми зазнайомилися незадовго до того, сер, місяців за чотири. Тоді ми частенько бачились, але ніколи не були великими друзями.
Це вже й голос її зазвучав твердіше. Я спостеріг, що від болісних свіжих спогадів вона рятувалася споминами про імлисте минуле — від того їй ставало легше на душі.
— Ви сусідили з місіс Катерік? — спитав я, підохочуючи її згадувати більше.
— Так, сер, сусідили в Старому Велмінгамі.
— У Старому Велмінгамі? То в Гемпшірі є двоє міст із такою назвою?
— Так, сер, було двоє в ті часи — років двадцять три тому. Тоді за дві милі від старого містечка побудували нове місто, ближче до річки, а Старий Велмінгам, який і доти був село селом, помалу геть спустів. Нове місто стали називати просто Велмінгам, тільки стара парафіяльна церква як була, так і зосталась парафіяльною церквою. Стоїть вона самотою, а будинки довкола котрі самі розвалюються, котрі — люди розібрали. На моїх очах стільки сталося сумних перемін. Колись це було таке гарне, миле містечко.
— Місіс Клементс, ви жили там і до заміжжя?
— Ні, сер, я з Норфолка. І чоловік мій не велмінгамець — він із Грімсбі, як я вам уже казала, там він працював підмайстром. Але, мавши друзів на півдні, в Саутгемптоні, він подався туди, відкрив там торгівлю. Невеличку торгівлю, сер, але зумів заощадити досить грошей на скромне життя й поселився у Старому Велмінгамі. І я туди переїхала, коли вийшла за нього заміж. Обоє ми були вже немолоді, але жили собі щасливо — не те, що наші сусіди, містер Катерік із дружиною. Вони приїхали у Старий Велмінгам через рік чи два після нас.
— А ваш чоловік і доти з ними знався?
— З Катеріком, сер, не з його дружиною. Якийсь пан допоміг Катерікові посісти місце причетника у велмінгамській парафіяльній церкві. Тож він і приїхав, і поселився по сусідству з нами. Привіз він із собою молоду дружину. Згодом ми довідалися, що вона служила покоївкою в однієї родини у Варнек-Холі, біля Саутгемптона. Катерік довго домагався, щоб вона вийшла за нього, — така вона була гонориста. Просив її, так упрошував, а тоді й просити перестав, побачивши, що він їй не до душі. Та коли він утратив надію, вона схаменулась і сама, з доброго дива, прийшла до нього. Мій сердешний чоловік завжди казав, що отоді й слід було її провчити. Але Катерік був надто закоханий в неї, він ніколи ні в чому їй не перечив — ні до весілля, ні опісля. Він був гаряча голова, все давав серцю волю, і воно його заводило то в таку, то в таку неволю. Взяв би він і кращу за дружину, не таку, як місіс Катерік, і та в нього розбестилася б. Не люблю я гудити людей, сер, але вона була безсердечна жінка, страшенно свавільна, охоча гарно вбратись та похизуватись, щоб усі милувалися нею. А містерові Катеріку за його добрість і ласку хоч би про людське око шаною платила. Ще коли вони тільки приїхали й поселилися біля нас, мій чоловік було казав, що не буде пуття з їхнього шлюбу, — і правду казав, як у воду дивився. Не прожили вони коло нас і чотирьох місяців, як між ними скоїлася страшна свара. Про мене — обоє винні, обоє рябоє.
— Ви хочете сказати — і чоловік, і жінка?
— О ні, сер! Я не кажу про Катеріка — його, бідолаху, можна було тільки пожаліти. Я маю на увазі його дружину й...
— ...й людину, через яку скоїлась та свара?
— Так, сер. Уроджений джентльмен, вихований, освічений, хоч би посоромився... Ви ж його знаєте, сер... І моя бідолашка, моя голубонька Анна ох і добре його знала!
— Сер Персіваль Глайд?
— Атож, сер Персіваль Глайд.
Серце моє закалатало, мені здалося, що ключ від таємниці уже в моїх руках. Як погано знав я тоді всі закрути лабіринту, по якому випадало мені блукати!
— Хіба сер Персіваль жив тоді десь недалеко від вас? — запитав я.
— Ні, сер. Він був з іншого краю, тільки наїжджав туди. Батько його помер незадовго до того на чужині. Пам'ятаю, сер Персіваль носив жалобу. Зупинявся він у невеличкому готелі над річкою (незабаром його й знесли) — там зупинялися пани, що приїжджали в наше містечко порибалити... Коли він з'явився вперше, ніхто не звернув на нього уваги — хіба мало панів з'їжджалося з усієї Англії порибалити на нашій
