дух незмінно горів у цій жінці. Дві великі сльози повільно покотилися по її щоках, коли вона подивилася на мене. Та вона змахнула їх із натяком на колишню свою енергійність і всміхнулася мені. Усмішка та була лише слабеньким відблиском її давньої бадьорості.
— Не сумнівайтеся в моїй мужності, Волтере, — сказала вона. — Це плаче моя слабодухість, а не я. Домашня робота допоможе мені подолати її, ось побачите!
І вона дотримала слова. Коли ми зустрілися ввечері й вона сіла перепочити, я побачив перемогу в її очах. Великі, чорні, проникливі, вони променилися розумом і рішучістю.
— Горе ще не зламало мене, — сказала вона. — Повірте, на мене можна покластися — я впораю свою роботу. — І не встиг я відповісти, як вона додала пошепки: — І ще вірте: на мене можна покластися і там, де треба ризикувати. Згадайте про це, коли настане час і потрібна буде моя допомога!
Я згадав про це, коли настав час.
До кінця жовтня течія нашого життя увійшла в стале річище, і ми троє в нашій криївці були настільки відокремлені від світу, ніби наш дім був самітним, безлюдним островом, а величезний лабіринт вулиць і тисячі людей довкола нас були водами безкрайого океану. Тепер я мав трохи вільного часу, щоб подумати й виробити план моїх наступних дій, а також поміркувати, як мені озброїтись для майбутньої боротьби з сером Персівалем і графом.
Безнадійно було опиратися на наші з Меріан свідчення як на докази у справі доведення Лориної особи. Коли б ми любили її не так палко, коли б наша любов не була незрівнянно проникливіша за наш розум, навіть ми, певне, не впізнали б її з першого погляду.
Зміна, якої зазнала її зовнішність через страждання й жахи минулого, страшно, майже безнадійно підсилила її фатальну схожість із Анною Катерік. Коли я розповідав про своє перебування в Ліммеріджі, я згадав, які несхожі вони були в багатьох важливих рисах, хоча з першого погляду їхня схожість була вражаюча. Але в ті дні ніхто, побачивши їх поруч, не переплутав би їх одну з одною, як переплутують часто близнят. Нині це було не так. Колись я картав себе за те, що на мить уявив страждання й злигодні у майбутньому Лори Ферлі, а вони вже лишили глибокий відбиток на юній вроді її обличчя. Фатальна схожість, яку я з жахом помітив колись, та миттєва мана — була вона тепер чимось більшим за схожість, живим, реальним відбиттям, що його уяв бачили мої очі. Посторонні люди, знайомі, навіть друзі, що не дивилися на неї очима нашої любові, коли б їм показати її в ті перші дні після визволення з божевільні, цілком слушно могли сумніватися, чи це вона — Лора Ферлі, яку вони знали колись.
Спочатку я надіявся на єдине, що могло б нам допомогти, — я сподівався, що вона згадає людей і події, які не могла знати жодна самозванка, але ця надія виявилась нездійсненною, в чому, на жаль, нам довелось переконатися згодом. Всі наші з Меріан намагання поберегти її, всі наші зусилля помалу, неухильно зміцнювати її ослаблене здоров'я, розладнану свідомість, застерігали нас проти ризикованих спроб повернути її до споминів про жахливе й гнітюче минуле.
Ми зважувались нагадувати їй тільки про повсякденні домашні події нашого щасливого життя в Ліммеріджі, коли я ще тільки приїхав туди й почав навчати її малювання. Той день, коли я пробудив ці спогади, показавши їй малюнок літньої хатини, який вона колись подарувала мені, прощаючись, і з яким я ніколи не розлучався, став днем народження нашої першої надії. Ніжно, дуже обережно й поступово ми пробуджували в ній пам'ять про давні прогулянки й поїздки, і сумні, тужливі, стомлені очі почали дивитися на Меріан і на мене з новою цікавістю; в них то спалахувала, то пригасала думка, яку від тієї хвилини ми так підтримували, так плекали. Я купив їй коробку фарб і альбома, схожого на той альбом для малювання, якого вона тримала в руках, коли я вперше її побачив. Знову — о леле, знову! — у вільні від роботи години я сидів біля неї у нашій вбогій кімнаті й при тьмяному лондонському освітленні підправляв непевні лінії, мазки, які вона пробувала зробити на папері слабкою рукою. День до дня я ростив і ростив у ній цей новий інтерес, аж поки він посів своє постійне місце в її безвідрадному існуванні. Помалу вона почала думати про свої малюнки, говорити про них і терпляче малювати — з тим слабеньким відблиском невинної втіхи від моїх похвал і власних успіхів, яка належала минулому її життю, нагадувала про втрачене щастя минулих днів.
Ми допомагали їй видужати щонайпростішими засобами. Коли випадала гарна година, брали її на прогулянку в тихий старий сквер неподалік від дому, де не було нічого, що могло б стривожити її чи налякати. Брали трохи грошей із фонду в банку, щоб купувати їй вино й необхідні поживні харчі; вечорами розважали її дитячими іграми в карти й книжками з картинками, що їх я брав у мого роботодавця, гравера. Цими та іншими забавами, різними дрібничками заспокоювали ми її, укріплювали її душевні сили, й не зневірювались, надіялись як могли, що час, наша невтомна турбота і дбайлива любов повернуть їй колишнє щастя й ім'я. Але безжально вирвати її з усамітнення й спокою, поставити її віч-на-віч із чужими людьми чи із знайомими, що були майже чужі, нагадати їй болісні враження її минулого, які ми так старанно замовчували, — ми не сміли, навіть заради її інтересів. Хоч би яких жертв це коштувало, хоч би як стомливо довго довелося цього чекати, а завдане їй зло треба було виправляти без неї, без її відома й допомоги, — якщо це взагалі було в людських силах.
Рішення було ухвалене. Треба було поміркувати, з чого почати.
Я порадився з Меріан і надумав зібрати спершу якомога більше фактів, а тоді звернутися до містера Кірла (знаючи, що йому можна довіритись), щоб переконатися, чи можливе втручання закону на нашому боці. Я не мав права ставити на карту все Лорине майбутнє, діючи на власний розсуд. Якщо була бодай найменша змога, слід було заручитися чиєюсь надійною допомогою.
Насамперед я звернувся в пошуках відомостей до щоденника, якого Меріан Голкомб вела в Блеквотер-Парку. В щоденнику були рядки, які стосувалися до мене, й вона не хотіла, щоб я їх прочитав. Тож вона сама читала мені свої записи, а я занотовував потрібні мені факти. Ми могли займатися цим тільки пізніми вечорами. Три вечори були присвячені цьому заняттю. Так я довідався про все, що могла розповісти Меріан.
Далі я вирішив зібрати всі додаткові свідчення, які можна було дістати від інших людей, не викликаючи при цьому нічиєї підозри. Я сам поїхав до місіс Везі, щоб перевірити, чи справді Лора ночувала в неї, чи так їй тільки здалося. Зважаючи на похилий вік і слабкі нерви місіс Везі, я обачливо приховав од неї наше дійсне теперішнє становище й намагався весь час говорити про Лору як про «покійну леді Глайд». Я дотримувався такої обачності і згодом, у розмовах з іншими людьми.
Відповіді місіс Везі тільки підтвердили мої здогади. Лора й справді написала до своєї колишньої гувернантки, що хоче заночувати в неї, але в її домі так і не була.
В цьому випадку і, як я боявся, в інших також, те, що вона намірялася зробити, уявлялось їй дійсним фактом. А насправді нічого того не було. Пояснити причину такої розбіжності між її плутаними уявленнями й дійсністю було нетяжко, але ця невідповідність могла нам дуже зашкодити. Це було все одно, що спіткнутися на порозі перед дорогою; це означало, що її суперечливі свідчення зіграють свою фатальну роль на самому початку судового процесу.
Коли я попросив показати мені листа, якого Лора написала місіс Везі з Блеквотер-Парку, мені його дали без конверта, давно викинутого в кошик на сміття і знищеного. В самому листі не згадувалися ніякі дати, не зазначено навіть дня тижня. У ньому були тільки ось ці рядки:
«Люба моя місіс Везі, я так тривожуся і хвилююсь! Може, я приїду до Вас завтра ввечері й попрошусь заночувати. Я не можу сказати Вам у цьому листі, що сталось, — пишу й потерпаю, щоб мене не застали зненацька, і не можу зосередитись ні на чому. Прошу Вас, будьте вдома, коли я приїду. Я Вас тисячу разів поцілую і все Вам розкажу. Ваша любляча Лора».
Чим могли допомогти нам ці рядки? Нічим.
Повернувшись від місіс Везі, я попросив Меріан звернутися (пильнуючи все тієї самої обачності) до місіс Майклсон. Я вважав, що Меріан у своєму листі могла висловити загальну підозру щодо поведінки графа Фоско; і вона повинна була попросити економку надіслати їй короткий звіт про події, що відбулися в Блеквотер-Парку, аби з'ясувати істинні факти. Поки ми чекали на відповідь, що надійшла за тиждень, я поїхав до лікаря Гудріка в Сент-Джонз-Вуд, як посланець від міс Голкомб, котрий нібито хоче зібрати більше подробиць про останню хворобу «її сестри», чого через брак часу не зміг зробити містер Кірл. Із допомогою містера Гудріка я дістав копію свідоцтва про смерть леді Глайд і побачився з жінкою (Джейн Гулд), яка обрядила небіжчицю до похорону. А вже Джейн Гулд допомогла мені зустрітися із служницею Естер Пінгорн. Та недавно пішла від подружжя Фоско, посварившися з хазяйкою, і служила тепер у людей, яких знала місіс Гулд. Таким чином я дістав звіти від економки, від лікаря Гудріка, від Джейн Гулд та Естер Пінгорн у такому вигляді, в якому їх наведено вище.
